ЛЬВІВСЬКА ПОШТА: дисиденти сучасності

Відомо, що якісне мистецтво перед тим, як стати впізнаваним, проходить своєрідну стадію карантину, призвичаївшись до одного, люди ліниво сприймають нові віяння часу.  

Але, без сумніву, непопулярність нового мистецтва - іншого ґатунку. Ортега-і-Гасет зазначив, що необхідно розрізняти те, що ще не стало популярним, і те, що завжди було непопулярним. Новий стиль потребує деякого часу, щоб завоювати популярність широких мас. Без сумніву, сестри Тельнюк займають в українському музичному просторі лави тих, кого  можна назвати майстрами своєї справи, чия популярність не б'є рекорди з продажу, але над чиїми текстами хочеться думати і віднаходити нові грані можливостей як української поезії, так і музики. Іншість гурту "виросла" на батьківській школі дисидента Станіслава Тельнюка - товариша Василя Стуса. Разом із Дмитром Стусом до сімдесятиріччя  від дня народження його  батька сестри організували вечір пам'яті "Стусове коло"...

- Відомо, що проекту "Стусове коло" знадобилося десять років визрівання для підтримки державою, така оперативність державних мужів не розхоло­джує бажання щось робити в державі?

- Вони будуть відповідати в іншому місці. Якщо вони не бояться бути  безвідповідальними перед своїм народом, перед героями, які віддали життя за те, щоб вони сьогодні могли сидіти в своїх кріслах. Якщо про це зараз забувають - то відповідатимуть за це перед Вищим судом, і нехай вже там їх колотять страхи. Про них  говорити -  тих, хто при владі і хто займає позиції вищі, і які нібито мають відпо­відати за народ, віддатися і служити йому - вже навіть не хочеться підшуковувати слова, бо не хочеться зірватися на брудний тон. Хоча з іншого боку, Вовкун несподівано з Міністерством культури підтримав "Стусове коло". Це були мінімальні кошти, які можна було вибити хоча б на переїзди з одного міста в інше. За десять років це перший міністр, який сказав, що ця справа потрібна! До нього ні Богуцький, ні Ступка, ні усі інші не зробили нічого для цього... Коли на шістдесятиріччя Стуса ми робили вечір у філармонії, який називався "Зламана віть" - більше акустичний проект, то перші ряди, де мав сидіти уряд на чолі з Леонідом Даниловичем і з усі­ма медведчуками, були... порожніми. Вони навіть не прийшли!

- Наскільки стан національного мистецтва відображає національну ідею в музичному контексті?

Галя: Створюється враження, що вся музика існує лише на трьох шансонних акордах. Що вона взагалі може складатися лише з такої мелодики, голосової інтонації, з такої манери співу.

Леся: Це свого роду підміна цінностей...

Галя: Це страшна річ. Я дивилася якось передачу про ірландську музику. Коли  ірландці відроджували її, то зібрали інструментальний ансамбль. Почали грати у  їхніх барах, правильніше сказати - пабах, і  люди казали їм, що це провальний проект. Але вони  відповідали що ні, бо треба вміти не тільки пиво пити, а й грати. Вони грали справжню стару музику, і коли оператори  показували церкву, де в унісон співають їхні канти, то показали, що стоїть дитина, якій шість років, і поряд старий чоловік, якому вісімдесят п'ять, і разом співають мелодію, якій більше тисячі років. Вони ведуть мелодичну арифметику - тому такі сильні. Вони ж так само, як і ми, пережили голод, гноблення англійцями. На батьківщині вони  фактично були знищені, а ті, хто вижив, виїхали. Ірландців в Ірландії залишилося три мільйони, а в Америці живе сорок три. Вони представляють найбільшу музичну культуру, незважаючи на те, що є представниками маленького зеленого острівця.

Леся: Мистецтво - це те, що зберігає національний колорит, якщо він ідентифікує його як народ. Тільки мистецтво має таку характерну естетичну ознаку кожного народу, як смак, колір, як будь-що інше. Тому, що ми всі - люди і виглядаємо всі однаково, а мистецтво є те, що ми робимо.

- Зважаючи на те, що ви маєте певний досвід спілкування зі слухачами зі Східної України, де вже побували з програмами "Вітер століть" та "Стусове коло", чи погоджуєтеся з тезою про "дві різні України"?

Галя:  В жодному разі. Ви собі не уявляєте, яка це трагедія для Східної України, коли державу розділяють. Вони дуже добре розуміють українську і дуже добре її сприймають. Ми виступали у багатьох містах, і, звичайно, що бували різні випадки. Було й таке, що навіть реготали під час нашого виступу, зокрема, на "Стусовому колі" їх розсмішив момент, коли кадебісти кричать до Стуса: "Раздвинуть ягодицы!". Вони  не розуміють і не знають, що таке КДБ. Їхні батьки цього не пережили, не було цього тиску, вони росли, як бадилля при дорозі, на узбіччі життя. Та дуже багато й таких, у кого крила виростали після "Стусового кола". Це молодь, яка  піднімається, від неї багато чого залежить. Вони справді хочуть, аби Україна була цілою, і зовсім  не тягнуться до Росії. Якщо існують дві України, то для кого? Приєднати частину до Росії? Але східняки себе не ідентифікують росіянами! В Маріуполі вважають себе українцями. Ми були на їхньому філологічному факультеті і побачили таких націоналістів, яких ще пошукати треба. Були й такі, що в Донецьку на готелі написали: "Нацыя и Донбасс не для вас!". Я не буду стверджувати, що вони поголовно всі святі  й золоті люди, але розділяти нас не можна, бо ми збідніємо й відбудеться те, що сталося з Київською Руссю. Треба боротися за свої географічні межі, за власну культуру. Не можна підмінювати ні своєї музики, ні своєї мелодики. Наші сусіди з радістю це роблять. Ба більше, вони абсолютно нахабно вважають, що це їхня територія, це імперія, вони давно поділили українську землю, вони спокійно сюди приходять і збирають гроші концертами своїх зірок. Навіть вчать нас співати, нав'язують нашим дітям свою манеру співу.

Леся: Найгірше те, що молоді втрачають свій спосіб співу, підхоплюючи нову манеру. Люди ж не машини, аби виходити й просто співати, треба щось ще представляти з себе як особистість, а не мавпувати. Тобто це також впливає на наш генетичний фонд. Молодь, яка прагне потрапити на всі ці "шанси", не розуміє, яку шкоду собі робить.

Галя: Ми з Лесею в дев'яностих роках займалися дослідженням фольклору і відкрили для себе великі речі:  кожен куточок України має стільки різноманітних манер співу що їх просто не перерахувати. До прикладу, такому  співу як полтавський мікс, у світі навіть аналогів немає - це поєднання грудного і зубного звуків, тобто близького і дуже глибокого. А ми від цього відмовляємося і намагаємося зобразити Агілєру. Тобто все відбувається неправильно.

Якщо говорити про культуру, то відразу перейдемо на песимістичні нотки. Ми обрали цей шлях і пішли долею співочою, але це не означає, що ми тільки співаємо. Це життя, яким ти живеш, те, що читаєш, як спілкуєшся, що кажеш своїм дітям, чоловікові. Ми намагаємося по­стійно щось робити, змушуємо себе працювати навіть у моменти найстрашніших депресій, які часто бувають через зневіру, підтримуємо одна одну. Адже часто буває, що просто запитуємо себе, а кому це треба? Пробиваєш стіну, а це насправді неможливо. Навіть кожен концерт у турі "Стусового кола" дуже важкий. Тому що люди облінилися, навіть організатори, чиновники показують найгіршу форму протесту - саботаж. Вони роблять вигляд, що вони не чують, що їм це не потрібно! Коли ми з "Вітром століть" приїхали в Дніпропетровськ, то ректор їхнього університету просто зігнорував нас. Ми приїхали з концертом, а в них у цей день мала бути репетиція КВН. І вони, аби помститися, не повісили жодної афіші, і прийшли тільки ті люди, які дізналися через Інтернет. Уявіть собі: зал на дві тисячі місць, а в ньому сидять всього... двісті осіб. І коли цього разу ми приїхали в Дніпропетровськ зі "Стусовим колом" - то був повний зал. Концерт вже відбувався у театрі, а не в інституті, але ми дуже боялися, що ситуація повториться. Перед очима досі та картина, коли ми в'їжджаємо в місто, а  наші афіші тільки-но наклеюють на стовпи. Всі запитують: що буде? А буде рок-музика - і кілька осіб повертається до залу. Жінці, яка давала нам гримерку, було страшенно соромно, бо вона не встигла нагріти зал: холод був собачий, на вулиці грудень . І вона залишилися в залі до кінця концерту, пізніше підійшла до нас вибачитися. Оце і є наша ситуація з культурою.

- Хотілося б також поговорити про безпосередню дотичність Василя Стуса до родини Тельнюків. Ваш батько Станіслав Тельнюк у 1972 році свідчив у справі Стуса і визнав його памфлет про Павла Тичину літературознавчою працею. Тож чи відчували ви у своїй родині духовну присутність Стуса?

Галя: Звичайно, батько після того, як виступив на захист Стуса, потрапив у списки Маланчука (секретар ЦК , потрапивши  у чорний список якого, дисиденти вже не могли друкуватися. У ньому були Драч, Вінграновський, Дзюба - "Пошта"). Його перестали друкувати, наша сім'я це тяжко переживала. Батько вчинив порядно. Він мав добровільне заслання на БАМі, і так само заплатив своєю сім'єю. З точки зору побуту, ми серйозно постраждали, а з точки зору моралі, честі - я вважаю, що це дуже позитивно. Присутність Стуса в сім'ї була завжди. Батько наш взагалі був людиною надзвичайною, ми з ним навіть не говорили на побутові теми - він вважав це міщанством. Намагався зажди бути моральною, чесною, порядною людиною і літератором перш за все. Він ніколи не був політиком, відхрещувався від політики і ніколи туди не ліз. Займався лише літературою, і навіть у їхній суперечці зі Стусом завжди наголошував на тому, що Тичину не можна віддавати. Тичина - це великий поет, і Україні він потрібен, тому що українська література з ним багатша. А Стус на це дивився з боку тичинівської моралі, в чому він був винний. По-своєму він мав рацію, а по-своєму наш батько, і Тичина був нещасний від цього. Тичина великий поет, якого знищила система  і розмазала по стіні. Та це навіть і суперечкою не назвеш. Просто батько в той час розшифровував поему-симфонію "Сковорода" і писав, що саме в ній весь патріотизм Тичини і весь його біль, перекладений в уста Сковороди.  У розмові з Тельнюком Стус навіть зізнався, що, коли писав свій памфлет "Сходження на Голгофу", навіть не знав про існування поеми-симфонії Тичини "Сковорода". А батько якраз працював в архівах і серйозно цим перейнявся, він бився за Тичину, це була тридцятирічна війна за нього. Сам багато чого свого не зробив, не встиг, через те що постійно виборював Тичину, виборював Усенка.  Він повертав їх українській літературі - батько був великим трудягою. Та дуже рано помер, переживши Стуса всього на п'ять років, у дев'яностому році раптово пішов з життя. Він був одним з перших, хто боровся за Стуса, за його реабілітацію у радянський час. Батька вже тоді звинувачували в газетах у 1987 році за те, що пуб­лічно виступив на захист Стуса. Пригадую статті під заголовком "Сомнительный Стус, сомнительный Тельнюк". Тобто такі  речі відображалися на сім'ї, тому нам було дуже важко починати кар'єру. На нас це лежало досить сильним хрестом, який треба було нести з достоїнством.

Леся: І ця паралельність наших доль з Дмитром Стусом  не могла у нас не поєднатися у роботі, тому що ми переживали дуже подібні болісні і радісні відчуття. Це біль за українство, за те, щоб не переходити на ро­сійську мову у Києві.

Галя: У цьому я розумію Дмитра, тому що він також киянин, як і ми. Звісно, він пережив набагато більше, йому потрібно було підтримувати маму. Ми з Лесею завжди підтримували одна одну, і тим паче, що  наш батько все ж таки не сидів у в'язниці...

- Трагічне відчуття фатальної прив'язаності своєї долі з долею народу червоною ниткою протягнуте у творчості Стуса, а що є основною темою у творчості сестер Тельнюк?

Леся: Це - несвобода нації, але тепер внутрішня, яку має молодь. Адже саме вона будує майбутнє.

Галя: Це перше покоління, яке народжене вільним. Я вже проводила цю аналогію, коли в 1932 - 1933 роках були зачаті батьки наших батьків.  Це діти зачаті в страху, або ж у голоді. Потім покоління наше, Дмитрове - це перші репресії 1972-го, покоління, зачате у боязні і зневірі. Не було свободи ночі, еротизму, про що писав Стус у вірші "А скажи Модільяні був ідіот?.." - цей момент краси любові був змалілий, тільки у шпаринах можна було ховати його і зберігати. Сучасне покоління має вільніше дихати, не кажу на повні груди, але принаймні час від часу може розрізняти запах свободи. Хоча воно знає вже й зневіру 2005 року. Проте вже знає і власний шлях до розвитку, квітування.

- Сам факт, що над творами та віршами одного автора працює хтось інший, містить небезпеку інтерпретації. Вам не страшно, що в якийсь момент можете сказати не те, що хотів Стус...

Леся: Це завжди страшно...

Галя: Леся, до речі, завжди після кожної пісні каже: "Мені здається, йому (Стусу) це сподобалося б." Коли ми працюємо, то завжди здається, ніби він з нами. Так з будь-ким, навіть з Лесею Українкою. До речі, щодо неї, то на її вірші ми зробили веселу музику, бо у нас існує стереотип - всі бояться  хворої Лесі Українки.  А Леся якось правильно сказала, що таким чином додає їй оптимізму. В той момент, як вона творить музику, то каже, що Українці добре з такою музикою ...

Леся: Спочатку ми дуже боялися, але почали робити і самі повірили в себе!

Розмовляли Ганна Власюк
та Мар'яна Вербовська

Львівська Пошта

7 травня 2009, №49(787)