УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ: просто бути собою
20.12.2010

УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ: просто бути собою

Зазвичай, коли говорять про сестер Тельнюк, то в уяві поціновувача української музики постають дві чарівні жінки, які в супроводі рояля співають про щось справді високе та романтичне. Проте під час бесіди ми впевнилися й у тому, що ці дві тендітні пані чудово розуміються на технічній складовій музики, в багатьох аспектах якої є справжніми новаторами. Це, зокрема, підтверджують проекти «Над нами небо», «Стусове коло», «Вітер століть» а тепер і «Сонмо», вистави «Український Буржуазний Націоналіст» та «Інкрустації», перший український студійний відеопроект «Тельнюк: Rehearsal»… та інші 15 альбомів 9 з яких студійні. Співучим поетесам, що взаємодоповнюють одна одну, довелося пройти чимало складних шляхів, перш ніж досягти їхньої «фірмової» гармонії мелодії та слова. Колись вони були вже за півкроку від того, щоб поїхати з країни, де творчим людям живеться вкрай непросто. Проте залишилися. Про причини цього повернення, а також багато чого іншого ми поговорили з родинним дуетом на студії звукозапису.

 
Робити те, що хочеш
 
Перші свої пісні писали для батька. На вірші Павла Тичини, адже тато був дослідником його творчості й усе життя поклав на те, щоб довести, що це був поет світового рівня, що окрім «Партія веде» він написав і поему-симфонію «Сковорода», і «Прометея». Власне, не побоюся сказати, що ми були перші, хто намагався поєднати сучасну музику та українську високу поезію. З самого початку навіть у своєму колі ми були одинаками, наша музика не була масовою.
 
Наша музика є авторською, індивідуальною. Ми звертаємося до поезії людей, що вже створили шедеври, а також просто слухаємо Всесвіт навколо нас. І виловлюємо звідти ті звуки, які чуємо самі і які хотілося б донести до інших. Тому в нас такі різні пісні – від романсів до маршів, від балад до протестної лірики.
 
Довгий час ми шукали свій, на нікого не схожий формат Те, що ми робили вдома за роялем, було гарно, бо органічно. І ті пісні досі нам подобаються. Але тільки-но почалася гонитва за модою, пісні почали вмирати. Це все одно, що взяти людину й сказати: вона хороша, але трохи недосконала. Тож давайте її змінювати – ось тут додамо силікону, тут підріжемо, там підшиємо. Але ж запах залишився. Гаразд, тоді давайте взагалі вб’ємо, забальзамуємо й напудримо. У результаті отримаємо ідеальну воскову фігуру. Від якої, проте, ні в кого серце швидше не заб’ється. Саме так сталося з нами на першій «Червоній руті» – з наших пісень виходили воскові ляльки. Це було дуже неприємно, так само як танцювати з мертвяком. Так моторошно стояти на сцені й відчувати внутрішній протест до своєї ж музики, ти не розумієш, що тут узагалі робиш. Тільки набагато пізніше ми усвідомили: якщо вже написав слово, то тримайся його, не намагаючись припасовувати до сьогодення. Адже сьогодення – це мить, раз – і його вже немає. Власне, Rehearsal – це найвища точка нашого розуміння музики, коли ми ідеально співпрацювали з колективом музикантів. 
 
Ніхто не може точно зіграти те, що ти вкладаєш у твір. Усі композитори рано чи пізно стикаються з цим. Тобто ноти будуть ті самі, але зіграно абсолютно індивідуально. Адже кожен виконавець по-своєму бачить твір, прочитує його. І це бачення в принципі не може збігатися з авторським. Є, звісно, композитори-деспоти, які знущаються над музикантами, змушують обов’язково грати «піано», якщо так написано в оригінальному тексті. Тому проблема виконавців стоїть завжди. В Україні вона ускладнюється ще й невисоким рівнем технічної майстерності багатьох музикантів. Може, для когось це прозвучить парадоксально, але чим більше в людини таланту та вміння, тим вона скромніша.
 
Ми молодші за «Гадюкіних», але на сцені довше. Почали в 13 років, перші пісні написані саме тоді. Вони були легкими, ліричними, свіжими, сонячними, як і Тичина, що нас надихав. Офіційним же початком, так би мовити, кар’єри вважаємо 1986-й. Уперше про нас серйозно почули лише після «Червоної рути - 1989». На цей конкурс ми прийшли, маючи вже багатий досвід написання власних пісень. 
 
Для творчої людини найважливіше робити те, що вона хоче. Нам пощастило, бо ми займаємося саме тим, що нам подобається. І можемо повною мірою реалізовувати це тільки тут, адже наша творчість безпосередньо пов’язана зі словом, до того ж саме українським. Як не крути, а все одно рано чи пізно ти прийдеш туди, звідки починав, де твоє коріння. 
 
Амбітна шароварщина
 
Сучасна українська музика ніколи не мала шансу стати українською. Адже її джерела – це совковий культурно-музичний простір, де виявом українського націоналізму вважалися ВІА «Ватра» та «Смерічка». 
 
Шароварщина – це породження виключно совка. Адже справжня, автентична, не лубочна народна культура не потрібна тоталітарній владі. Саме в СРСР як ножицями вирізали все, що пов’язано зі справжнім українським фольком, не кажучи вже про мову. 
 
На сцені варто просто бути собою. Найбільша проблема української сучасної музики – всі намагаються відтворити світову естраду, всі хапаються за непритаманні їм речі. Ця хвиля свого часу підхопила й нас. Думалося: якщо є гарна пісня українською, то коли її перекласти англійською, зверху накласти електронні барабани, то чим не «фірма». Головне – щоб було як у U2 чи A-HA. Оце мавпування в крові українських музикантів, на превеликий жаль. Навіть якщо подивитися на колективи радянських часів – той самий «Еней», який прагнув створити якусь українську форму, все одно намагався когось копіювати. 
 
Музика в Україні ніколи не була незалежною від громадсько-політичної ситуації. Якби політичні катаклізми не стосувалися творчого середовища безпосередньо, як це відбувається на Заході, тоді можна було б про щось говорити. Зміна президента США не впливає на бродвейські мюзикли, які йдуть собі десятиріччями. Тому там створені структури та радіоформати, які дають змогу паралельно існувати абсолютно різним за формою та змістом музичним напрямкам. І це дуже велика проблема, що в нас усе навпаки.
 
Українська сучасна музика із самого початку йшла єдиним потоком, у якому змішувалося все: від брудної попси до дуже якісних колективів, яким соромно було в нього потрапляти. На жаль, ось такі колективи навіть навмисно вилучали себе з цього потоку. А попсовики продовжували свою справу, хоча, звісно, на тлі нормальних виконавців їхня недосконалість та вторинність не викликали й не викликають жодних сумнівів.
 
Не треба намагатися ставити на перше місце слухача. Радянська максима «Слухач завжди правий» абсолютно неправильна. А ось і неправий, не може він на однаковому рівні сприйняти симфонію Малера та Ірину Білик. І справа тут зовсім не в тому, хто цінніший. Смак у слухача треба виховувати, а не залишати його на призволяще на одинці з телевізором та радіоприймачем, де панують продюсери і працює базжалісна машина низького та похітливого смаку – шоубізу.
 
Якщо йдеться про творення, то жити треба там, де цей процес відбувається найкраще. Річ у тім, як розглядати музику: як технічну професію чи як вияв творчості. Музикантам-ремісникам простіше знайти себе не вдома. Наприклад, ти хороший скрипаль – без питань, тебе можна використовувати як гарну деталь механізму в якомусь оркестрі Америки, Канади, Японії. Слово ж має бути живим, тому й жити треба там, де воно не буде мертвим. Поезія дуже швидко всихається до стану сухофрукта й гине, якщо її не читають і не озвучують. А звучати по-справжньому вона може там, де мова, якою написана, є рідною. В нас є потреба оживляти слова. Бо завдяки цьому щоразу оживляємося самі, не перетворюючись на висохлу річку. 
 
Чужі правила гри 
 
Нью-Йорк – місце, де будь-хто може знайти собі заняття. Це місто з фантастичним мистецьким досвідом, туди вклали свій талант десятки тисяч яскравих митців, і тепер воно цю енергію не тільки дає, а й віддає. Ми навіть свого часу думали там залишитися, співпрацювати з американськими артистами. Може, якщо вже дуже припече, то цей досвід доведеться пригадати.
 
Творити в Америці – це перетворювати творчість на кар’єру. Не шкодуємо, що не залишилися там. На нашу думку, щоб здобути необхідний досвід занурення в чужу культуру, не обов’язково кидати Батьківщину остаточно. До того ж треба було б пожертвувати рідними та близькими. Жінці взагалі важче поїхати в невідомість. Тим більше що потрібно було б їхати вдвох. Взагалі, щоб усе кинути, необхідно бути цілком вільною егоцентричною людиною. Проте досвід тих концертів та англомовної публіки неоціненний. Особливо що стосується сприйняття музики як такої, бо ж у цих людей зовсім інший менталітет. Якщо ти їдеш туди, маєш прийняти їхні правила гри: космополітизм, абсолютну глобалізацію, відмовитися від своїх коренів. 
 
Worldmusic – це вінегрет зі справжніх автентичних фольків, створений для міського споживача, спраглого натуральної музики. До того ж покритий зверху шоколадом. Справжній фольк – це музична натурфілософія, розмова з природою, що не терпить замкнених просторів і не має нічого спільного з великим містом. Яке натомість і є головним споживачем worldmusic, звичайно, дозованого в гарні, смачненькі пігулочки. Проте цей тренд вельми поверховий – він не передбачає прожиття музики, як того вимагає будь-який народний лад. Тому ми у своїй творчості використовуємо worldmusic як іще один цікавий інгредієнт, фарбу, не більше.
 
Іноді достатньо трьох акордів для створення хорошого, щирого продукту. Є багато прикладів, коли непрофесійний музикант пише одну пісню, яка потім годує його все життя.
 
Виховуємо свого слухача
 
Тичину українська інтелігенція почала не любити ще до написання «Партія веде». Вже у 1920-х було зрозуміло, що він не вкладається в будь-які рамки, це не поет для народу, хоч лусни. Творчість Тичини рафінована, навіть елітарна за своїм змістом. Тим більше він не міг стати своїм для безграмотних у культурному сенсі «поколінь страху», породжених репресіями, війнами та тиском на вільне мислення. 
 
Фонетична геометрія української мови унікальна. І під неї важко підлаштувати непритаманні їй речі. Наприклад, мелодика російського року ніколи не ляже на неї – інші наголоси, інші інтонації, інші співзвуччя. Це як словники різних мов, які можна змішувати тільки заради експерименту. Слово багато в чому визначає характер мелодики. Саме через це українська музика за змістом може бути тільки україномовною. Недаремно ж гарні виконавці намагаються виконувати відомі твори мовою оригіналу. Візьміть будь-яку хрестоматійну українську оперу на слова Шевченка й спробуйте перекласти російською – це буде суцільний дисонанс. Звісно, є гарні винятки. І ми мали досвід перекладення віршів Богдана-Ігора Антонича французькою. Та все одно навіть у якісному перекладі все звучало з українською драматургією, було одразу чути, що це не французький вірш, а український. То була просто українська пісня французькою. Так само під час співпраці з Міком Тейлором ми намагалися перекласти українською автентичний текст його «Love in vain». Проте нічого не вийшло, і довелося писати свій окремий текст, залишивши від оригіналу тільки музику. Тобто такі спроби – це все одно штучність, тільки одна більш вдала, інша – менш. 
 
Часто думають, що ми із села чи Львова. Насправді ми корінні киянки, перше наше помешкання було на Хрещатику. І зростали ми в суцільно російсько-ментальному середовищі. Доходило до того, що коли в дитинстві виходили гуляти на подвір’я, то нам діти казали: «Раз вы говорите на украинском языке, то платите штраф». Навіть битися доводилося.    
  
Міста, де ми народилися, вже немає. Його можна побачити десь глибко вночі, коли всі сплять, у проміжку старих дворів. Іноді чуєш знайомий запах чи подих вітру – і все, знову почуваєшся тут чужим. Якщо народився в столиці, маєш виносити всі тяготи столичного життя.  
 
Ментально ми тяжіємо до маленької центральноукраїнської хатки. Просто в захваті від Дніпропетровщини та Слобожанщини. Радо би придбали там якусь хатку на хуторі. Карпати ми також любимо, але все одно почуваємося там хоч і дорогими, але все ж гостями.
 
Намагаємося виховувати свого слухача. Свідомо й несвідомо ділимося з ним тим, що близьке нам. Слухач, який відкрито та позитивно налаштований, не може не вловити цих хвиль. Бо ми завжди відкриті й щирі з ним. Не можна допускати жодної фальші, загравання чи, не дай Бог, брехні або умовності. Зверніть увагу, як зараз на Заході популярні «лайвові» записи. Там люди втомилися від штучності та вилизування. Тепер, навпаки, цінується живість виконання, навіть з усіма її технічними огріхами. 
 
У нас немає фанатів. Ті, хто нас справді любить, ходить на наші концерти, знають, що ми не любимо давати автографи. Бо ці люди на одному з нами рівні, вони наші співрозмовники, навіть співавтори. Ми спокійно можемо собі дозволити після найвдалішого концерту піти поспілкуватись з ними й завжди знайдемо спільну мову. Звичайно, коли ти молода, то хочеться відчути на собі зовнішні атрибути популярності, щоб хлопці штабелями лежали вздовж твоєї дороги, але ми давно пройшли цей етап. Жодного бажання бути «поп-дівами» не маємо. 
 
Будь-які брудні речі для нас – табу. Наприклад, ми ніколи не пробуватимемо одностатеву любов та вживати наркотики. Сподіваємося, що ніколи не вийдемо на сцену, так би мовити, слабо одягненими. Хоча хто його знає, як складеться ситуація, може, і ми колись будемо змушені заради своїх переконань стати леді Ґодівою та голяка по Хрещатику бігати.
 
Найкращі часи в нас попереду. За останні десять років ми знайшли гармонію. Ми тепер у щасливому жіночому віці, коли все осмислене й ти нарешті маєш підстави і для того, щоб говорити, і для того, щоб мовчати. Апетити стають аскетичнішими й спрямованими на чисту творчість. 15 років тому здавалося, що мрія – це повний стадіон, симфонічний оркестр і нас на вертольоті спускають на сцену. І це нормально, адже коли ти ще не пройшов життєвого шляху, то нічим іншим, окрім штампів, мислити не в змозі. Кожен поет мріє про те, як він зайде до крамниці й купить першу книжку своїх поезій. А потім він починає просто цінувати той факт, що йому дано ці слова писати.
 
 
Буткевич Богдан 
ФОТО: Андрій Ломакін





reverbnation.com