FACEBOOK: відгуки
28.11.2011

FACEBOOK: відгуки

24 урбаністичним ранком цьогорічного листопада я була десь між домом і університетом. Увімкнутий радіоприймач мобільного безнадійно та вайлувато корився доторкам пальців, що механічно-однотонно перебирали FM-xвилі. Добірні зразки шансону та сучасний поп, якийсь форматний відголосок прийнятного року, уривки прогнозів погоди та метеорологічна ситуація сучасного політикуму…це вже було. Учора і завжди. Думки витали у ледь вловимому передчутті саме сьогоднішнього вечора. Вони майже не дотинались до затихаючих коливань у навушниках. Допоки не вчулося щось напрочуд знайоме. В момент, коли десятки-сотні нейронів робили свою кількасекундну справу з дешифрування зовнішніх музичних подразників, їхні колеги-клітини шукали відповідь на інше запитання: чого ж чекати від дорогих мені людей?

Пам’ятаю ось цей ранок, відмотую плівку далі. День непотрібно десь загубився. Наступний кадр - уже сутінки. Київ метушиться, набирає пакунки з хлібом, сиром, цитринами та іншими елементами продовольчого кошика, кваплячись чимскоріш до відокремленої без власного обличчя оселі . А на мене та ще 99 осіб уже чекають деінде, у театрі «Сузір’я» . Навмисне донині не читала наповнених, логічних рецензій від журналістів чи коротших, хоч не без щирої подяки, глядацьких відгуків. Лишила своє перше враження собі.

Годинник крокував іще близько години. Нарешті світло таки згасло, на сцену вийшли три музиканти та дві виконавиці. І рвучко, без довгих розкачок, присутні опинилися під холодним, крижаним, контрастним душем від пісні «Дорога зі скла». Щосекунди змивалися нашарування псевдо важливих справ, буденних обов’язків, нерозв’язаних глобальних проблем. Леся та Галя вийшли обеззброєні та хотіли цього, думаю, від свого глядача. Після зникнення своєрідного бар’єру, який завжди існує між кожним виконавцем й аудиторією на початку дійства, дівчата пісня за піснею дарували зиму та літо; розмову, шепіт і водночас тишу: інтимне та суспільне…вони дарували себе. Повертали наші, здавалося, відкинуті зболені думки та переживання, що ми їх напризволяще лишили за непотрібністю, пафосно назвавши «минулим». Повертали радість та безпечність, присмак яких кожен з нас щодня нормує сам.

А ще… нас ввели в оману. На сцені було аж ніяк не 5 виконавців. Насправді аудиторія сповна відчула силу та сутність поняття «оркестр», яке аж ніяк не полягає в кількості присутніх музик. Це був не той випадок, коли артист прикриває «симфонізмом» свої недопрацювання, намагається зробити з матеріалу цукерку для високочолих гурманів класики та розширити персональне слухацьке коло. Це був той оркестр, який вміло допасував до власної неповторної манери мій улюблений Пітер Гебріел в його найсвіжішій платівці «Scratch my back». Чи намагаюся я порівняти Сестер з Пітером, зважаючи на попереднє речення ? Не заперечуватиму, можливо. І головною причиною цьому є, мабуть, те, що обидва не втомлюються експериментувати на власний ризик, не припиняючи залишатися з будь-яким матеріалом при власному музичному обличчі. Вони не сіпаються в конвульсіях з бажанням догодити найперше публіці, а до ладу видобувають з внутрішніх глибин щось дуже потрібне, спрагле, що є на часі….

У момент, коли десятки-сотні нейронів робили свою кількасекундну справу з дешифрування зовнішніх музичних подразників, їхні колеги-клітини шукали відповідь на інше запитання: чого ж чекати від дорогих мені людей? Відповіді прийшли одночасно: зараз – це просто Пітер Гебріел, потім це будуть саме Сестри Тельнюк. І хвиля заспокоєння поволі наближувала очувані сутінки.

Це було дуже моє! Дякую…

Ольга Прокопчук
November 28 at 1:44pm





reverbnation.com