FACEBOOK: відгуки
07.12.2011

FACEBOOK: відгуки

Я довго думала, як висловити те, чим ось уже другий тиждень живу паралельно з усіма подіями, що вирують довкола. Як висловити те переживання, що не відпускає ні на мент, навіть у той час, коли доводиться приймати важливі рішення, блискавично швидко діяти, вступати в непрості диспути. Одне зрозуміло: така роздвоєність просто необхідна. Однак я свідома й того, що те насичене життя можна легко розкласти на чисельники й знаменники, а ось ті глибокі почуття, які нікуди не зникають, насправді не просто передати. Власне думаючи про цей життєвий феномен, і вирішила піти шляхом історії, яка починається і продовжується щоденно у моєму серці. І поділитися власними переживаннями дороги зі скла, яку проклали Галя і Леся Тельнюк. Іще трішки до вступу: написати рецензію - це ніби знову опинитися у подієвості звичаєвих дискусій, тому я поки відкладу цей варіант.

Поглянути "групі крові" в очі

Коли вчергове прочитала про групу крові тих, хто прийшов на програму, мене нарешті прорвало. Вірніше, дався взнаки мій особистий біль і страх. Я завжди боялася цього визначення - група крові. І водночас ніколи не боялася вигляду крові, яка тече з рани. Цей парадокс - дитячий страх, страх утрати. Я й до сьогодні, попри освіти і самоосвіти, уникаю цього визначення. Адже коли вимовляю ці слова, навіть горло охоплює спазм. Це визначення я чула вдома досить часто. Тато через нього протягом півстоліття терпить невимовний фізичний біль. Рани у нього не гояться швидко, навіть маленька ранка вимагає кілька добрих місяців. А що говорити про серйозну операцію - ніхто з лікарів ніколи не давав гарантії, що він зможе ходити. Треба знати мого тата, який, вкотре почувши невтішну новину, закриває рентґенний знімок на ключ і заставляє себе ходити, ходити всупереч всім діагнозам, прогнозам і вирокам. Так триває кілька років, а потім, коли несила себе змусити терпіти, знову консультації здивованих лікарів, відсутність гарантій на життя, рентґенні знімки, згадки про групу крові і про її особливості до непростого загоєння, ключ і біль. І справжня дорога зі скла, яку долаєш, щоб переконати самого себе, що життя не залежить від навіть професійних вироків.

Коли я почула про групу крові нової програми Галі й Лесі Тельнюк на слова Оксани Забужко, зізнаюся: спазм охопив горло. Це визначення набрало цілком реальних рис – не просто сопричетності людей, яким небайдуже високе мистецтво, особливий чин щирості у словах і музиці, елітарності й смаку. Ні. Зовсім, ні. І навіть не особливого покликання до жертовності. Це інше – знаття, що біль ніколи не вщухне. Ти маєш таку групу крові, що, навіть якщо втрутитися хірургічно у його подолання, він триватиме. Ти можеш на ключ закривати рентґенні знімки, але біль тебе не відпустить. І ти любитимеш життя – любитимеш його у всіх його дорогах, викладених склом і камінням, пересторогами і відчайдушними спробами знову підвестися на ноги, любити і не-любити.

Кожне слово, виспіване і вимовлене, загорнуте у віолончельний супровід, відкривало мені мій власний страх перед групою крові. І ще я відчула, що кожна з цих сопричасниць - Галя, Леся, Оксана - мають відвагу залишатися віч-на-віч зі страхом любити, по-справжньому любити життя і це сопричастя. Я не впевнена, що приїхавши додому й зачувши визначення "група крові", спазм знову не підступить. Поки єдина територія, на якій я можу поглянути "групі крові" в очі, - "Дорога зі скла"

Ірина Плехова
December 6, 2011 at 12:43pm





reverbnation.com