ВИСОКИЙ ЗАМОК: одна без одної ми не можемо ні жити, ні творити
13.04.2006

ВИСОКИЙ ЗАМОК: одна без одної ми не можемо ні жити, ні творити

5 років тому, у січні 2001-го, про сестер Тельнюк заговорили ще в одному ракурсі – як про учасників вистави Національного драматичного театру ім. М.Заньковецької ”У.Б.Н.”. Сестри виконують тут пісні Лесі Тельнюк на слова Маланюка, Козаченка, Стуса... Тоді цей спільний київсько-львівський театральний прект багато хто – навіть серед журналістів – називав „бомбою”. Вистава з успіхом ішла на майданчиках багатьох міст України й навіть США. І от після тривалої перерви львів’яни знову мали нагоду переглянути виставу заньківчан за участю рок-музикантів і сестер Тельнюк.
Наша розмова відбулася перед початком вистави. Про свої останні новини розпавідають Галина й Леся Тельнюк.

– Ми спромоглися на величезний проект від назвою „Над нами небо”, який пройшов у Канаді й Америці. Це спільний проект з львівським художником Ігорем Поліщуком, який зараз, нажаль, живе в Канаді. Це дуже глибока й серйозна людина. Ігор настільки глибоко пройнявся Лесиною музикою й тією поезією, яку ми співаєто, що поставив перед собою мету – намалювати музику пензлем, зобразити наші пісні на картинах...Згодом виникла ідея створити спільний канадсько- американсько - український проект, який отримав назву „Над нами небо” й перетворився на мультимедійне шоу – драматургію слова, музики й живопису.Наше основне завдання – донести до людей слово через музику, а тут іще й через живопис, через зорове бачення – як людина розшифровує ту чи іншу картину. Це той код, який заклав спочатку Стус, потім сестри Тельнюк і, нарешті, Ігор Поліщук. Це вже не просто колективна творчість, а синтез болю, пережиття почуттів, ідей... Постали суто технічні проблеми – як зробити, аби глядач міг чути й бачити одночасно. Почали робити фільм, над яким працювала дружини Полішука Юля – теж художник. До кожной пісні був створений відеоряд, де зображувалися картини й дещо відсторонені різні настроєві мотиви – небо, зорі і т.і. Програма дуже багатогранна – поезії Стуса, Чередниченка, Тичини, Козаченка, Лесі Українки, Шевченка, Станіслава Тельнюка, Галини й Лесі Тельнюк... Тобто палітра від середини XIX ст. до початку XXI.Працювали ми над цим проектом з нашими вірними музикантами Олегом Путятіним і Євгеном Бортничуком, які завжди розуміли нашу музику, шукали щось цікаве, імпровізували... Це не просто виконавці. А справжні митці, жодна пісня не зіграна ними формально, це завжди серйозний, творчий підхід художників.
Зараз ми почали роботу над новими альбомами, один з яких уже близький до завершення – це „Жовта кульбаба”, а другий ще назви не має. Він буде експерементальний, усі аранжування робить Олександр Мельник – відомий український композитор, з яким ми починали свою творчість. Аранжування буде дуже оригінальне – задіяні оркестр, саксофоністи, квартет скрипалів... Будуть також пісні, які написані давно, але ще ні разу не звучали. З Пошіщуком також працюємо й над альбомом „Жовта кульбаба” – паралельно із записами створюються картини, які Ігор перероблює по 4-5 разів, поки повністю не узгодить з нами те послання від художника до глядача й слухача. Цей шлях має бути дуже короткий, зрозумілий і прозорий, не повинно бути жодних підводних течій, глухих кутів і лабиринтів. Ми виконуємо складні тексти, але це тексти поетів, які писали серцем. Передати цю сердечність, цю мить чуда вірша надзвичайно складно.

– Що для Вас означає робота у виставі „У.Б.Н.”?
– Ми щасливі працювати у цій виставі, приїжджати до Львова, бачити Стригунів й інших чудових акторів. Бачити цей прекрасний театр, який зовні, на жаль, виглядає дуже непривабливо й засмучує свойм занедбаним виглядом. Але його наповнення, актори, які в ньому працюють, атмосфера – це останній острів мистецтва, який наповнює Львів мистецькою красою, суттю, вічним пошуком...

– Ви тривалий час жили в США. Які зміни відчуваєте в Україні після повернення на Батьківщину?
– Помаранчева револдція, про яку зараз часто говорять з певним розчаруванням, роздратуванням й болем, бо не всіх влаштовує те, що відбувається, не всі надії справдилися, все-таки змінила наше суспільство... Треба розуміти, що не все робиться одразу, та й не все було гаразд серед представників „помаранчевої” команди ще там, на Майдані, були свої інтриги й неприємності, не всі зуміли переступити через свої амбіції й залишитися до кінця вірними тим словам про вірність і відданість не собі й своїм амбіціям, а надоду України. Треба реально оцінювати свої можливості, адже стояти на майданівській сцені – це не завжди означає, що ти зможеш управляти країною чи якоюсь ділянкою культури, економіки тощо.Але загалом люди дуже змінилися, у них з’явилась впевненість в очах, люди стали сміливіші. Я вірю в наш нарою, вірю в себе, вірю в Лесю, адже вона є стимулом і тим фундаментом, який тримає всю нашу команду, хоча мало дає інтерв’ю, але фактично все обертається навколо неї, вона є нашим інтелектуальним і культурним базисом, на якому ми робимо свою надбудову.

– Лесю, як Вам вдається це все тримати на своїх плечах?
– Це Галя перебільшила, – включається в розмову Леся Тельнюк. – Ми з нею, як сплав, як взаємозв’язані судини, які переливаються одна в одну, ми відчуваємо настрій одна одної. Ми не можемо одна без одної жити й творити. Спільна ідея, спільна праця й любов дають нам натхнення. Галя надихає мене своїми віршами, а я її – своєю музикою.

Розмовляла Людмила Пуляєва
13 - 19 Квітня 2006р.





reverbnation.com