Музика – це імпульс, який не потребує перекладу

Незабаром знаний і цінований уже впродовж десятиліть дует сестер Тельнюк презентуватиме у Львові свою нову програму. Напередодні концерту “Газета” зустрілася зі співачками, аби більше довідатися не лише про нову програму, а й про те, чим “мавки урбанізованих нетрів” жили в останні роки, коли ми їх немовби трохи втратили з поля зору.

– Вашу нову композицію “Вечірник” хтось із критиків уже встиг охарактеризувати як потенційний “забійник” нового альбому. Чи “Вечірнику” буде присвячений і концерт у Львові?

– Ця композиція, безперечно, прозвучить під час нашого виступу 15 грудня. Але, кажучи ширше, в концерті буде чимало нових композицій, а також речі з попередніх альбомів, уже знайомі нашим прихильникам. Загалом прозвучить близько половини нових і стільки ж давніших пісень. На “Вечірник” ми вже зняли кліп, сподіваємося, що найближчим часом він з’явиться в ефірі. Ця композиція найбільш концептуальна, в ній і справді немов сконцентровано все, що продовжать інші пісні нового альбому.

– Що цього разу керувало вибором текстів? Чи озвучуватимете класику, як у попередніх роботах?

– Ні, в новому альбомі тексти здебільшого Галі, а також Станіслава Тельнюка. А за вибір текстів відповідальна Леся.

– За яким принципом формували програму львівського концерту, а також подвійний альбом “Вибране”, що побачив світ минулого року?

– “Вибране” складали передовсім за хронологічним принципом. На наш погляд, до альбому справді увійшли найкращі речі з дисків різних років, найцікавіші. Тож і на львівському концерті звучатиме щонайменше сім-вісім творів саме з цієї збірки.

– Концерт стане частиною турне?

– Це запитання варто адресувати насамперед продюсерові. Проте гадаємо, що концерт таки справді буде частиною турне: плануємо виступити ще в Рівному, Луцьку, Тернополі, Чернівцях, Івано-Франківську. А от презентацію альбому як такого справді варто робити у Львові – західноукраїнському мегаполісі, де зібрані найкращі культурні сили. Сьогодні на Львів, схоже, орієнтуються всі. Це самодостатнє, знакове місто, тут живуть люди, котрі обов’язково зрозуміють нашу роботу, тут мешкає чимало прихильників, тих, котрі люблять те, що ми робимо – і нам буде приємно робити це для них. Обов’язково буде презентація й у Києві, але, мабуть, уже після західноукраїнського туру.

– А на іншому континенті, де ви так часто виступали останнім часом?

– Там також, гадаємо, відбудуться виступи, але дещо пізніше. Планів дуже багато, плани величезні. Паралельно працюємо над іншим альбомом, аранжування до якого зробив Олександр Мельник. Це також буде доволі цікава робота, з новим звучанням, залученням нових технологій, із симфонічним оркестром. Дві третини речей уже, до речі, записали.

– Наскільки багато нині залежить від доброго менеджменту навіть для таких представників “альтернативного стилю”, “неформату”, або й, за Сашком Євтушенком, “мавок урбанізованих нетрів”, як ви?

– Це важливо, оскільки, якщо працювати хаотично, то дуже багато роботи залишається непоміченою, видимою лише найближчим або тим, хто хоче знати про неї.

– Чи впливає це на ваш індивідуальний стиль? Чи не зміщується “неформат” у бік “формату”?

– Індивідуальний стиль “посунутися” не може. Та й загалом, якщо говорити про продюсування сьогодні, воно набуло більш цивілізованого вигляду, порівняно з тим, що було років десять чи навіть п’ять тому, коли продюсер мусив повністю “формувати” зірку. Це виглядало штучно. Тож довелося визначити, що краще: штучний розвиток чи природний “нерозвиток”. Ми вибрали друге. Відмовилися від будь-яких продюсувань, навіть не шукали їх. Тоді потрібно було формувати власний стиль, манеру, навіть цілу музичну філософію, ідеологію. А вже сьогодні не боїмося продюсування, воно допомагає нам як організаційний момент. І ми говоримо з продюсерами як однодумці, адже не вчора й не позавчора з’явилися на музичному ринку України.

– Ваші перші виступи й справді датують ще кінцем 1980-х…

– Так, зазвичай – від першої “Червоної рути” 1989-го. Але як дует ми, можна сказати, сформувалися ще в дитинстві. Перша “Рута” була більше історичною подією, а вже наступна – музичною. До речі, на першому фестивалі ми чи не єдині не співали політичних текстів, через що постійно наштовхувалися на нерозуміння. Звичайно, то було дуже рано для нас – уже 1989 року робити заяви про те, що політика не формує музику, що музика та політика – різні речі.

Цікаво, що ті пісні, з якими ми тоді вийшли, написали у віці 13-14 років. Наприклад, “Не дивися так привітно” на слова П. Тичини склали, щоб зробити приємне батькові – Станіславу Тельнюку. Тоді він працював над творами Тичини, його мало хто розумів, як і мало хто розумів “чорноробську” відданість літературі. Те ж стосується пісні “Арфами” чи цілого, доволі сміливого, хорового циклу “Пастелі”. Тому ми виходили з творами, складеними не під впливом нещодавніх подій, а з тим, що нас боліло чи було нам приємним. Єдиним політичним твором, який написали, стала вистава “У.Б.Н.” Та й то, не можна говорити, що ця вистава приурочена 2001 року, адже в основному написали її ще в 1992-1993 роках, коли перші розчарування, перші крахи вже були очевидними. В нас ця “бомба” “розірвалася” значно раніше, ще 1990 року після студентського голодування, коли стало зрозумілим, що романтики сидять на площі, а паскуди візьмуть владу в свої руки. Тепер дивимося на це холоднокровно та спокійніше, а тоді це було для нас персональною образою.

1991-го розпочався інший процес – процес українського шоу-бізнесу, коли на другій “Червоній руті” ми побачили, що пласт елітарної музики виявився нікому не потрібним, і нас знову повернули в “андеграунд”. Певний час ще намагались якось знайти своє місце під сонцем, навіть у Москві знімали кліпи власним коштом, вкладали зароблені за кордоном гроші у власну “розкрутку”. Позитивним моментом є те, що тепер на українській естраді знову є місце різним напрямкам. Можна з певністю і гордістю сказати – ми вистояли. Навіть те, що сьогодні тут розмовляємо, даємо інтерв’ю, вселяє певний оптимізм. Нам і тим, хто працює в схожих жанрах. Якщо дивитися на естраду, як на порожнину, яку найкраще заповнювати грішми, – то й вона “зомбує” певну масу, вона керує нею. Така музика також має право на існування. Проте ми хочемо робити те, що хочемо – і якщо нам це вдаватиметься, то більшого бажати буде годі.

– Як складаються ваші стосунки з театром сьогодні?

– Вистава “У.Б.Н.”, наскільки нам відомо, репертуарна, вона йде ще досі, повернеться після невеликої творчої паузи. А мене вже запитували про “У.Б.Н.-2”. Гадаю, ще не віджив себе “У.Б.Н.-1” й буде актуальним, мабуть, ще років 50, якщо не 100. Поки нам снитиметься ярмарок наших господарів, поки уявлятимемо, як купуємо своїх господарів на базарі – доти нас мучитимуть наші сновидіння. І лише коли позбудемося їх, то зможемо переступити межу рабства. Тоді народиться й “У.Б.Н.-2”. А якщо говорити про неполітичні проекти, то є певні ідеї: хочеться зробити щось світле, глибоке, людське, замахнутися на проблему Ромео, Гамлета чи чогось схожого, зробити виставу, можливо, навіть родинно-інтимного характеру. Адже українська родина – це дуже проблемна тематика, яка має важкі вирішення. Але від політичного забарвлення також нікуди не подінешся.

– Уявляєте собі свого слухача? Як би його схарактеризували?

– Наш слухач – це людина, якій притаманно думати. Людина, котра сумнівається. Тому що коли ми мислимо – ми сумніваємося. Наш слухач – людина, яка досліджує свою душу. Думаю, що нині люди до цього готові. Помаранчева революція таки була поворотним моментом, передовсім у людському мисленні. Від віку, статі, професії наш слухач не залежить. Не залежить навіть від національності. Для прикладу, на наші концерти у США приходила англомовна публіка – і до завершення виступу заливалися слізьми. Вони все розуміли. Адже музика – це імпульс, який не потребує перекладу.

– Яку музику сьогодні слухаєте ви?

– У нас дивне поєднання. Леся слухає поважну класичну музику, вона створила в своєму помешканні комфортний світ музики, в якому живе постійно. Звісно, в цей світ не можна впускати ніяких речей, які можуть порушити його: це колба з дуже прозорого матеріалу, який легко зруйнувати. В Галі жорсткіший підхід, вона потребує більш трагічного матеріалу. Із сучасників любить Radiohead, композиції яких сприймає як справжні одкровення, ліричні сповіді. Під час поїздки до США слухали практично все, намагалися побувати й на клубних концертах, й у великих залах, від Кортні Лав до Мадонни. Музику можна навіть не сприймати, не любити, але слухати потрібно – з професійного зацікавлення.

– Які враження від нової української літератури?

– Звичайно, тепер нас, мабуть, як і всіх, “зачепив” Андрухович. Загалом літератури української ще дуже мало, за винятком декількох перекладів або декількох філософських книжок. Та навіть коли захочеш прочитати Сартра чи Ніцше – не знайдеш їх у перекладі українською. Натомість дуже міцно виглядає молода українська література, і це тішить.

Розмовляла Лідія Мельник

Львівська газета
Вівторок, 28 листопада, 2006 року, № 47 (47)