GAZETA.UA: київських хлопців не називали «хлопцями»
26.01.2013

GAZETA.UA: київських хлопців не називали «хлопцями»

«Ця дорога не дуже довга, але вона зі скла — розтинає груди і в'ється вперед змією. І я забуваю імена мужчин, з якими жила, і відчуття країни, яку вважала своєю», — так починають новий альбом київські співачки Галина і Леся Тельнюк. Сестри поклали на музику вірші Оксани Забужко. Програму «Дорога зі скла» представили 24 січня у столичному театрі «Сузір'я».

З дуетом «Тельнюк: Сестри» зустрічаємося у київському магазині роялів. Сидимо утрьох за журнальним столиком, п'ємо каву з чорним шоколадом.

GAZETA.UA: київських хлопців не називали «хлопцями»Чим вам близька Оксана Забужко?
— Розуміємо її з півслова, — 47-річна Галина Тельнюк ставить чашку на стіл. — Ми в Києві народилися, а вона приїхала ще дитиною. Інколи Оксана закидає якусь фразочку російською, і ми знаємо, про що це. Наприклад, нас і Оксану в юності оточували самі «мальчікі». Бо київських хлопців ми не називали «хлопцями». Ми формувалися як жінки серед «мальчіків». Проблемка із заміжжям була ще й яка. Непросто було знайти в Києві українській дівчинці з української родини нормального хлопця.
— Оксана рано поховала свого батька, і ми теж, — долучається 48-річна Леся Тельнюк. — Наших батьків стерла тодішня система. Батько (поет Станіслав Тельнюк. — «ГПУ») після процесу над Стусом був заборонений як письменник. Його не друкували багато років. Родині було дуже важко вижити. Маму з трьома вищими освітами не брали на жодну роботу.
— Почули Забужко вперше 1987 року, стали стежити, — присувається до сестри Галина. — Але шляхи наші перетнулися після її роману «Музей покинутих секретів». Вона справжній письменник. Коли пише про УПА, то вона з автоматом.

Як добирали музичний супровід до віршів?
— Довго над ним думали, — говорить Галина. — Від потоку Оксаниних слів можна знепритомніти. Не кожен здатний витримати стільки кисню. Гітара не пішла. Дуже спрощувала. Хотілося якогось теплого живого інструмента. Обрали три віолончелі. Вони можуть звучати і як класичний супровід, і як роковий.
— Ми навіть влаштували «кастинг» для віолончелістів, — додає Леся. — Боялися, щоб не прийшли три байдужі оркестранти, яким аби відіграти. Важливо, щоб був живий нерв. Шукали його — чи присутній у пальцях музикантів, в очах, в обличчях.

Якого кольору пісні альбому «Дорога зі скла»?
— У «Нічних метеликах» переважають темні барви. Фіолетова, коричнева — зі спалахами світла. Найсвітліша пісня «Я так буду тебе любити» — біло-голуба. «Не руш моїх кіл» — насичена кольорами. Все в ній — і текст і музика — червоне. Це колір кохання і крові, — розказує Леся.

Чому зараз значно більше гарних віршів, ніж пісень на них?
— Музика повністю змінює природу тексту, — замислюється Галина. — Вірші й мелодія вкупі мають народити третє — пісню. Ми починали з пісень на слова Тичини. Я тоді в молодому запалі всім говорила в інтерв'ю: чому нема українських пісень? Перелічувала десятками поетів, казала: відкрийте книжку і співайте — це елементарно. Виявляється, ні. Не завжди можна давати козловським віталікам вірші Франка. Не полюблять Франка від цього, і молодь не відкриє для себе.

 

Фото: Сергій Старостенко





reverbnation.com