Галина ТЕЛЬНЮК: «Світ задихається від того, що в ньому забагато слабких чоловіків»
19.11.2013

Галина ТЕЛЬНЮК: «Світ задихається від того, що в ньому забагато слабких чоловіків»

«Мені трохи шкода, що наша поведінка на сцені не завжди відповідає справжній моїй та Лесиній суті. Насправді ми веселі і навіть хуліганисті», – зізналася Галина Тельнюк. Дует “Тельнюк: Сестри” легко погоджується на нові проекти і готові так само щиро й відверто говорити про музику, високу поезію, як і про кулінарію чи виховання дітей. За роки спільної творчості і співжиття (родини Лесі й Галі живуть в одному великому будинку за Києвом) вони лишилися колегами та подругами. І доки Леся працювала над музикою до нових пісень дуету, ми поспілкувалися з Галиною.

«Усі ми прийшли в незалежну Україну із зіпсутим смаком»

– У жовтні дует «Тельнюк: Сестри» повернувся до слухача із програмою «Дорога зі скла» у столичному театрі «Сузір’я». Неможливо порахувати, скільки у вас було виступів із цією програмою...

– Справді, «Дорога зі скла» вже йде в «Сузір’ї» близько двох років. Щомісяця десь її представляємо. Щоправда, з часом програма розширилася, думаю, потроху модифікується в якусь іншу. Ми всі звикли сприймати світові музичні проекти в певних рамках: записується альбом, іде його розкрутка, робиться світове турне, а далі починається праця над новим альбомом. Звісно, так легше простежувати, як розвивається і змінюється виконавець. Але в Україні немає такого музичного ринку, де можна було б працювати за такими правилами. На телебаченні існує лише «Музика для дорослих з Марією Бурмакою». Колись я говорила, що умови, які є для музикантів в Європі, з’являться у нас через 50 років. Нині, правда, можуть і взагалі не з’явитися – забагато вже втрачено. Нам нав’язують якісь чергові телевізійні розважальні формати, тоді як система музичного аналізу зникла.

– До чого це може призвести?

– Смак – це діло наживне, він передається з покоління в покоління. Не вірю, що на цьому ринку може з’явитися якийсь гурт, який враз докорінно змінить музичні смаки більшості українців. Надія на молоде покоління, яке розуміє, що його дурять, а отже, має сили й бажання шукати справжнє.

– На перших закритих презентаціях «Дороги зі скла» ви говорили, що вони – для своїх, для тих, із ким у вас «однакова група крові». Як багато цих своїх?

– Ці люди є. Після цьогогорічного фестивалю «Захід» нам здалося, що їх надзвичайно багато. Тобто не всі в цій країні заражені вірусом Шаїнського (Володимир Шаїнський – радянський і російський композитор, автор десятків пісень для дітей і музики до радянських мультфільмів, зокрема про Чебурашку, Крокодила Гену, Антошку та ін. – Ред.). Я нічого не маю проти цієї людини, але треба усвідомлювати, що всі ми прийшли в незалежну Україну із зіпсутим смаком, а потім народили дітей, яким цей свій смак прищепили. Глобально це може змінитися тільки тоді, коли медіа і влада належатимуть людям зі смаком і з розумінням важливості культури.

– Коли я опиняюся на ваших концертах, починаю вірити (доки не зайду в наші маршрутки, кав’ярні, підземку...) в існування якоїсь країни в країні, в якій віпами є ті, хто справді рухає цю країну вперед, в якій поезія – найвище із мистецтв, в якій усі говорять про одне й однією мовою... Вам із Лесею не здається, що ви творите в якомусь замкнутому колі?

– Ми про це відчуття сказали ще в «У.Б.Н.» (вистава «Український буржуазний націоналіст», який поставив вперше 2001 року на сцені Львівського драматичного театру ім. М. Заньковецької режисер Мирослав Гринишин на основі тексту Галини Тельнюк. – Ред.). Це справді схоже на таке напівіснування, бо поруч із нами є інші паралельні світи, які не знають про наше існування так само, як і ми не знаємо про їхнє. Через оцю замкнутість українського музичного простору наші музиканти подобрішали одне до одного, бо розуміємо – в нас немає іншого вибору, як бути разом. Досить жити спогадами про «Червону руту». Нам усім лишається одне – і далі працювати, організовувати свої концерти, вистави – і щоразу дивуватися, що аудиторія знову зібралася.

«Були моменти, коли рвали на собі волосся і сотні разів закінчували кар’єру»

– Як часто за ці більш ніж двадцять років існування дуету «Тельнюк: Сестри» у вас із Лесею опускалися руки?

– В таких ситуаціях потрібно шукати інших українців, які так само сприймають цю країну, шукати інших слухачів і глядачів. Світ безмежний, і публіка не має права ставити на тобі крапку чи продовжувати твоє життя. Всі твої крапки – в тобі самому. Добре, коли ти на концертах бачиш розумні очі, коли відбувається обмін енергетичними зарядами. Кожна людина, яка хоче в першу чергу змінити себе, і вже в другу – світ, обов’язково знайде однодумців. Звичайно, були моменти, коли ми плакали і рвали на собі волосся, і сотні разів закінчували кар’єру, і так само часто її починали. Програму «Стусове коло» ми зробили через десять років після програми «Гойдається вечора зламана віть…», через десять років після «У.Б.Н.» і через десять років після того, як у нас з’явилися великі претензії до цього світу. Поезія Стуса стала для нас Божим провидінням, допомогла поглянути на світ іншими очима. Ми побували в його одиночній камері – заходили по одному, бо лише одна людина там могла поміститися. Ти не витримуєш там і десяти хвилин, а Стус там писав вірші! Відтоді почали дуже любити оцю можливість виходити на сцену і говорити з людьми. І добре, що ми не збираємо стадіони, бо це було б схоже на якісь проповіді. Ми більше не розглядаємо нашу творчість в контексті постійних українських проблем. Нас цікавлять наша музика і наші слухачі-однодумці. І хочеться їх множити.

– Чи багато таких слухачів-однодумців ви знайшли під час весняного канадського туру?

– Ми мали своїх слухачів у Канаді й раніше. Нині їх стало ще більше. На ці концерти приходили не лише українські емігранти, а й канадійці, які не розуміли української. Музика не потребує перекладу. Тим паче, якщо наші пісні – на слова найсильніших українських поетів ХХ століття. Ми вперше були в Західній Канаді, закохалися у Калгарі. Побачили глибину Канади – проїхали машиною через прерії і гори десять тисяч кілометрів. Настрій тієї поїздки можна відчути в нашому кліпі «А у нас такий туман». Готуємося до чергової поїздки в Канаду. Заплановано серйозний концерт для англомовної публіки, який записуватиме Canadian Broadcasting Corporation – їхня головна телерадіокомпанія.

– Наприкінці серпня ви презентували новий кліп на пісню «Шум» з альбому «Жовта кульбаба», знятого у Львові…

– Перші зйомки для цього кліпу відбулися ще два роки тому. Молоді актори театру Заньковецької самі захотіли взяти цю пісню і зробити такий контемпорарі-танець у постановці хореографа Аліси Балаян-Рудольф, який подарували на ювілей Таїсії Литвиненко (народна артистка України, акторка Львівського Національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької. – Ред.). На прем’єрі ми зрозуміли, що це основа для кліпу. Подальші зйомки відклалися через смерть нашої з Лесею мами. І лише тепер змогли до цього матеріалу повернутися.

– В мережі також з’явилося відео зі студійного запису пісні «Марія» на слова Тараса Шевченка. Це початок нової програми до ювілею поета?

– Це звична на Заході практика – робити отакі відеозаписи в студії. Це допомагає музикантам простежити, як розвивалася та чи інша пісня. Пісень на слова Шевченка маємо вже п’ять. Ще не знаємо до кінця, якою буде ця програма. Існує такий репертуарний театр сестер Тельнюк, який пропонує різні програми. Жодної з них не закриваємо. Навпаки, якщо напишуться нові пісні – на слова Ліни Костенко, чи Василя Стуса, чи Антонича, чи Оксани Забужко, – вони розширять уже існуючі програми. Нещодавно записали кілька англомовних пісень на слова канадської письменниці Маргарет Етвуд.

«Набридли мені ці дві дівки»

– Чим займається в гурті «Тельнюк: Сестри» директор гурту і ваш чоловік Назар Стригун?

– Найбільше, чим допомагає щоденно Назар, – своєю вірою в нас. Ось ми їхали з ним у машині на це інтерв’ю, у мене якась осіння депресія, а він уголос обдумував новий кліп «тельнюк: Сестри» на вірші Рільке. Окрім усіх обов’язків, які на нього накладає гурт, його головна роль – роль чоловіка. Мені взагалі здається, що світ сьогодні задихається від того, що в ньому забагато слабких чоловіків. Через це жінки беруть усе на свої плечі. І чоловіки радо віддають жінці цю ношу, хоча за першої ж можливості за це розривають її на шматки.

– Непросто бути подружжям і колегами…

– У нас усе-таки ці царини розділені. Часто, коли спілкуємося вдома, ми Галю і Лесю Тельнюк згадуємо в третій особі. Коли мені потрібно більше персональної уваги як до жінки, кажу Назарові: «Вимкни цих сестер, бо я їх зненавиджу. Набридли мені ці дві дівки!» (сміється). Віднедавна ми з Назаром, Лесею і її чоловіком Олегом (Олег Репецький – генеральний директор фірми «Комора», яка має свою студію звукозапису, займається продажем музичного та звукового обладнання і є співзасновником однойменного видавництва. – Ред.) живемо в одному будинку, хоча у кожного окремі кухні. Знаємо одне про одного все. Це і добре, і погано. Це те, що робить із людьми мистецтво. Ми вже пливемо в одному потоці, змушені підлаштовуватися під темпоритм і настрій одне одного. Ми завжди живемо у світі цієї магії, а вона – це ж не лише творчість сестер Тельнюк. Члени нашої сім’ї – це і Василь Стус, і Оксана Забужко, зараз ось – Тарас Шевченко.

– Яка у вас із Лесею різниця у віці?

– Рік і три місяці. Я була народжена для неї як благодатний подарунок, її персональна лялька, яка стала її другом, партнером, у чомусь учителем.

– Як вам вдалося зберегти поміж собою не просто дружбу, а сестринство?

– Бог допомагає, інакше не можу пояснити. Коли ви бачите одна одну наскрізь, це нелегко. Але за цю нелегкість тобі платять великим щастям. Коли ми всі разом учотирьох – я, Леся, Назар і Олег, коли розуміємо, що нам вдалося зробити разом щось дуже важливе – це велике щастя.

Довідка «ВЗ»

Галина Тельнюк народилася у Києві в сім’ї письменника Станіслава Тельнюка і редактора-перекладача Неллі Копилової. Закінчила Інститут журналістики Київського національного університету ім Т. Шевченка. Працювала в журналі «Знання та праця». Була редактором музичних програм на Національному радіо. Журналістом у газеті «Літературна Україна». Пише прозу й вірші. Була драматургом вистави «У.Б.Н.». Заміжня за актором і продюсером Назаром Стригуном. Має доньку й сина від попереднього шлюбу.

Тетяна Терен
19 листопада 2013 року
Високий Замок





reverbnation.com