Сестри Тельнюк: після майдану комплекс сором’язливого ставлення до своєї культури має пройти
02.07.2014

Сестри Тельнюк: після майдану комплекс сором’язливого ставлення до своєї культури має пройти

«Дорога зі скла» – так називається нова програма сестер Тельнюк, яку 19 червня вони презентували і в Луцьку. Вокальний дует заслужених артисток України залишив неперевершений спогад про справжнє мистецтво у душах лучан, які відвідали концерт.

Наступного дня Леся та Галина Тельнюк, а також директор підприємства «Комора», яке продюсує проект сестер Тельнюк, Олег Репецький поспілкувалися за кавою із журналістами та своїми шанувальниками.

- Нещодавно на світ з’явився відеодиск «Тельнюк: Сестри Live at the Glenn Gould Studio». Розкажіть, як тривала робота над ним.

Сестри Тельнюк: після майдану комплекс сором’язливого ставлення до своєї культури має пройтиОлег Репецький: – Загалом, тексти для пісень сестер Тельнюк пише Галина, а Леся – автор музики, але протягом багатолітньої творчості вони завжди зверталися до видатних поетів-класиків – Тараса Шевченка, Лесі Українки, Євгена Маланюка, Богдана-Ігоря Антонича, Павла Тичини, Василя Симоненка, Василя Стуса, Станіслава Тельнюка, Ліни Костенко, а декілька років тому під враженнями від прочитаного «Музею покинутих секретів» Оксани Забужко вони звернулися і до її поезії. І хоча вона не відразу дається, щоб її клали на музику, однак Лесі таки вдалося це зробити, причому дуже якісно. Так Леся написала декілька пісень, зустрілася з Оксаною Забужко, і вона благословила цю справу. Програма росла і формувалася, додавалися нові пісні, а коли у минулому році сестри відчули, що вона вже сформована, то вирішили, що це потрібно якось зафіксувати, тобто зробити запис у студії. Ми почали над цим працювати і побачили, що є енергетика музики, поезії і виконання, але не вистачає енергетики глядачів, які завжди виступають у ролі співтворців. Тож ми записали приблизно 8 пісень і сказали собі: «Стоп!» Було зрозуміло, що це слід робити в залі. Але для того, щоб здійснювати якісний запис у залі, треба, аби він відповідав багатьом параметрам і мав студію звукозапису, обладнану на відповідному рівні. В Україні такий зал знайти важко.

– І як Ви вирішили цю проблему?

Олег Репецький: – Нам запропонували провести концерт у Торонто, де знаходиться один із найпрестижніших концертних залів Північної Америки Glenn Gould Studio, названий на честь видатного піаніста ХХ століття – Ґленна Херберта Ґульда. Ця студія відома своїми унікальними акустичними властивостями, що ідеально підходять для записів камерної та джазової музики, і є улюбленим місцем виступів світових зірок. Тож ми поїхали туди і зробили запис. Крім того, там до співпраці над диском долучився художник Ігор Поліщук, який уже давно малює картини до пісень сестер Тельнюк. Така-от історія цього альбому, який є унікальним для українського ринку. Ми сподіваємося, що люди, які хочуть вийти з моря дешевої попси і знайти щось сучасне, інтелектуальне, національне і водночас світове, зможуть гідно оцінити цей продукт.

– Втіливши в життя запис нового диска, Ви ще й здійснили великий тур Канадою. Як Вас сприйняла тамтешня публіка?

Галина Тельнюк: – Наш тур охопив такі міста, як Торонто, Монреаль, ми доїхали аж до Калгарі та Едмонтона, подолавши двома автобусами більше 10 тисяч кілометрів за півроку. Після цього туру вперше про сучасних українських виконавців написала найпопулярніша газета Toronto Star. Їхня оглядач, яка займається мистецтвом, була вражена нашими концертами, а газета рекомендувала їх як найкраще шоу, яке варто відвідати. Люди їхали на наші виступи за 100-150 кілометрів. Це були абсолютно англомовні слухачі, яких зацікавили пісні, де не було жодного англійського слова. Лише після концерту ми вирішили ввести до свого репертуару тексти когось із канадських поетів, щоб створити певний місток. Але, попри те, люди залишилися у захваті і все чудово сприйняли, зробивши для себе приємне відкриття сучасної української музики.

– Чи успіх виступів у Канаді підняв Ваші рейтинги в Україні?

Олег Репецький: – На жаль, ні. Проблема в тому, що сучасного українця формує ящик, а нас там нема і бути не може, бо ми ні в які формати туди не влазимо, крім поодиноких винятків. Якби ми регулярно з’являлися в телевізорі, то це була б більша подія, аніж виступи у Канаді, і на наш сайт заходило б у сто разів більше людей. Але маємо те, що маємо. Ми все це розуміємо і спокійно приймаємо, бо не можемо йти в ногу з якимись форматами чи створити власну телекомпанію або радіостанцію. На жаль, у нас так, і ця політика навмисна. Вже зрозуміло, що ми програли інформаційну війну, про яку всі говорять, а тому пора зрозуміти, що масова культура формує свідомість. Сьогодні слід заповнити Україну повноцінною українською культурою, а не крутити по всіх маршрутках і кафе дешеву музику. Бо саме з музики і слів нам нав’язуються коди і моделі поведінки, і це вростає у покоління. Можна проводити люстрації, але якщо людина виросла на цьому і під це танцює, то рано чи пізно вона до такого ж і прийде. Нам потрібно повертатися до себе, пізнавати себе. А ми не можемо пізнати себе, бо не знаємо своєї культури, історії, у нас все брехливе, чуже. Як на цьому можна побудувати нормальну державу?

– Що читають, чим цікавляться і надихаються сестри Тельнюк?

Галина Тельнюк: – Ми читаємо різні книги. Зараз справді багато літератури, і, щоб не втопитися у цьому морі, треба шукати правильні шляхи. Приміром, я останнім часом живу під величезним враженням від книги «Довженко без гриму», в якій нарешті опубліковано його щоденникові записи, листи, архівні знахідки. Для мене це було великим відкриттям, бо здавалося, що ми вже знаємо про те, як ламали хребти, як знищували покоління, як ця машина перемелювала людей, однак ні. Книга вражає історією, яку ми зобов’язані знати і яка тісно пов’язана з нашим батьком Станіславом Тельнюком, бо і його ламали, він був заборонений після процесу над Стусом, адже був свідком на першому процесі в 1972 році. Ми з Лесею завжди кажемо, що це щастя – жити в одному домі. 7 років тому ми вирішили, що нам слід жити в одному просторі, де ми зможемо разом працювати. Ми фактично не розмовляємо про побутові речі, зате одна одну піднімаємо, весь час когось цитуємо і намагаємося жити життями тих людей. Ми не вміємо себе розривати, і в цьому нам допомагає віра. Я не можу сказати, що щодня молюся, але щоразу, коли ти звертаєшся за допомогою до Бога, то знаєш, що Він завжди з тобою, що Він добрий і пробачає тобі всю твою дурість та недосконалість. Це дає тобі розуміння того, що ти – людина, і допомагає шкодувати інших. До речі, в цьому й була потрясаюча сила Шевченка, який шкодував людство, співчував українцям, і хоча він часом сварився на них, але скільки жалю і справжньої любові було в нього до людей. Це – дивовижний дар і талант, який дано не кожному, тому що ми всі схильні ображатися на мізерні речі.

Сестри Тельнюк: після майдану комплекс сором’язливого ставлення до своєї культури має пройтиПригадую, як нас із Лесею тримав Стус. Коли нам було погано, ми розуміли, що йому було ще гірше. В Горлівці, де був музей Стуса, відтворили його одиночну камеру, і коли заходиш у неї, то розумієш, що всі твої речі, всі твої образи – це мізерно. Так, все це дуже непросто і дуже непросто себе не соромитися, хоча це притаманно всім нам. Мені здається, що після Майдану комплекс сором’язливого ставлення до своєї культури має пройти. Ми начебто соромимося зізнатися навіть своєму ближньому, що читаємо Стуса, Шевченка чи Лесю Українку. Видається, ніби воно неповноцінне, і значно краще читати якусь швидкоплинну гидоту. Однак читати і вчитуватися – зовсім різні речі. Виявляється, щоб нині перестати соромитися себе, треба зробити подвиг майже такий, як зробив Стус, коли сидів у цій одиночній камері. Тому з усього, що ми з Лесею шукаємо і читаємо, ми намагаємося зробити свої висновки про подвиги.

Леся Тельнюк: – Мені останнім часом дуже цікава книжка «Український палімпсест» Оксани Забужко. Я вважаю, що це Біблія культурної людини. Також надзвичайно цікава її книга «З мапи книг і людей». А для тих, хто цікавиться музикою, не зайвим буде прочитати «Дочекатися музики» Валентина Сильвестрова.

– Чи справді у нас така погана ситуація із масовою культурою?

Галина Тельнюк: – Якби ми не програли цю інформаційну війну, а ми її програвали щодень від часу незалежності, то, можливо, вона б і не була такою поганою. Увесь цей час перед нами і перед іншими свідомими людьми були закриті всі двері. Єдине, що не дозволяло нам зійти із правильного шляху, це те, що ми одна одній були дані Богом. Це нас рятувало. Якби ми були поодинці, то нас би розтоптали і відсунули в тінь. А так ми підтримували одна одну в найстрашніші часи і лихоліття. Якби на зорі незалежності пішов приріст цієї начебто складної музики і поезії, то на ньому формувалася б і масова культура, вона б підтягнула свій рівень, не дозволяла б собі таких текстів, які звучать сьогодні. І, як мінімум, ми б не слухали російську попсу. Мене просто дивує, звідки все це береться. Можливо, існує якась підпільна організація, яка штампує і формує бидло та біомасу, якою можна легко маніпулювати. Це ж гірше, ніж хімічна або бактеріальна зброя. Люди сходять з розуму, і по всій території колишнього Радянського Союзу давним-давно вже ходять зомбі. Не обов’язково любити Забужко чи сестер Тельнюк, йдеться загалом про душевну гігієну. Це – як помити руки після туалету, тільки у нас не миють вуха.

– Ви стверджуєте, що несете своїми концертами оптимізм. У чому він полягає?

Галина Тельнюк: – Наш оптимізм, на перший погляд, начебто сумний, там немає «вєселухі», концерти серйозні, але після них має народитися той оптимізм, який людина сама в собі сформує – вона не купить російські товари, переможе себе і вимкне російський серіал, вона зробить зауваження в кафе, аби вимкнули попсу і, зрештою, повернеться до мистецтва. Саме перемога над собою породить в людині оптимізм, бо кожен із нас народжений для того, щоб робити над собою зусилля, кожен із нас наділений волею, а це те, чого немає у тварин.

– Чи не думали Ви про те, аби завітати зі своїми концертами на Схід і підтримати там наших хлопців?

Галина Тельнюк: – Безперечно. 24-го квітня ми були у Донецьку на фестивалі «Ізоляція». Вже тоді ситуація там була досить хистка, і на наш концерт заборонили приходити студентам. Ми дуже переживали, хто ж прийде на концерт. Але люди прийшли – і випадкові, і невипадкові. Для них це було культурним шоком. Спершу я помітила, що у них буквально відпали щелепи, але згодом люди почали входити в ритм. На завершення зал піднявся і ми заспівали пісню «Мої предки». А коли я сказала: «Вам належить ця земля!» і «Слава Україні!», люди дружно гримнули: «Героям слава!». У цей момент до залу забігли охоронці з автоматами, бо подумали, що і тут вже щось не те почалося. Крім Донецька, ми були у Слов’янську, Маріуполі, Горлівці, Луганську… Нас скрізь позитивно сприймали. Там просто потрібна розумна державна політика.

Розмовляла Софія СТАСЮК
mediaavers.com





reverbnation.com