Сестри Тельнюк: «Власники клубів мають думати не про кількість проданого пива»
06.11.2007

Сестри Тельнюк: «Власники клубів мають думати не про кількість проданого пива»

«Сестри Тельнюк» презентували альбом «Жовта кульбаба» 1 листопада у клубі «Хмільна бочка». До того на підтримку альбому гурт провів тури Західною та Східною Україною. Галина Тельнюк якось зізналася, що «хочеться клубу». Реалізацією цього бажання і стали концерти у Львові (28 жовтня у клубі «Пікассо») та у Києві.

1 листопада у «Бочці» зібралися люди різного віку, різного стилю життя, різних вподобань. Хвилин за 15 до початку сидячі місця лишалися лише біля бару. Люди, що пришли згодом, стояли або сиділи на сходах. Проте, як це не сумно, без старої доброї української традиції затримувати початок дійства не обійшлося. Музиканти з’явилися на сцені лише о 21:22, замість заявленої 21 години.

Також неприємно здивувала ціна на квиток. З одного боку, гарна якісна музика може собі дозволити коштувати дорого, а 80 гривень – не така й висока ціна. З іншого – для маленького клубного концерту це справді дорогувато. Склалося враження, що на концерт прийшли фани гурту, для котрих ціна, власне, значення не мала. Інша неприємність – шум, що долинав з верхнього поверху клубу – тому у паузах між піснями присутні чули чужі розмови та брязкання склянками.

Концерт тривав близько півтори години. За час концерту глядачі перелітали з Києва до Нью-Йорка, зі Львова до Києва. Сестри виконали більшу частину пісень з нового альбому, а також вже класичні «Досадоньку», «Грозу», «Минає час», «Тюльпани», «Назавжди» та інші. Під час концерту багато хто підспівував, в кінці Галі та Лесі дарували квіти і викликали на біс. Під завісу «Сестри Тельнюк» виконали «Небо».

Після концерту «SUMNO.com» зустрілося з Галиною Тельнюк, автором більшої частини текстів альбому «Жовта кульбаба», та Назаром Стригуном, директором гурту.

Які ваші враження після концерту?

Галя: Перед концертом у Києві ми дуже переживали, тому що київська публіка нас звикла сприймати за стереотипом віддаленості «Сестер Тельнюк», тобто звикла, що ми стоїмо якось далеко від глядача – бо ідейний зміст є нібито недосяжним. Так починали «Сестри Тельнюк». Зараз я переконана, що публіка вже готова до всього, більше того – ми самі багато чому маємо вчитися у публіки. Ця публіка молода, з розумними очима, вона знає, що сказати, вона розбирається в музиці. Тому справді, з одного боку було страшно, з іншого – відповідально. Це додавало драйву та адреналіну душі.

Словом, хвилювання було, але бар’єр було дуже швидко подолано. По-перше, був досвід виступів у інших містах і країнах. З іншого боку, було дуже багато облич, які розуміли і знали «Сестер Тельнюк», які прийшли не за покликом моди. Були або зацікавлені люди, що прийшли з нами ближче познайомитися, або люди, які нас люблять. Бо мода – це одне, а любов – це інше. Ми їх любимо, і вони нас люблять, а коли є взаємна любов на сцені та в залі – то про що взагалі можна говорити.

Для нас це був кайф в хорошому розумінні цього слова. Це не був звітний концерт, це дійсно було щастя – творилася музика. Це дається не всім музикантам, а вони дуже цінують таку високу хвилю. В усіх музикантів було таке саме враження – після концерту ми були страшенно збуджені, одне одного вітали, як ненормальні, неначе перший раз в перший клас пішли. Хоча здавалося б – ну що таке «Бочка»? Це ж не палац «Україна» або Палац спорту на коліна поставити… Але саме це ядро, згусток публіки і нас самих був вибуховим в позитивному розумінні цього слова.

- Чи були якісь негативні моменти?

Галя: Не знаю, чи варто про них говорити… Наприклад, шум зверху. Бо якщо вже «Бочка» бере такі гроші за вхід, то має забезпечити тишу. Або виведені нагору колонки. В кожному разі, технічно все має бути влаштовано так, щоб не заважати. Не заважати навіть не виконавцям, а глядачам, які прийшли слухати, думати, сприймати тихі речі.

Прикладом для мене є поетичний клуб у Нью-Йорку, де ми виконували акустичні речі. Це клуб на 150 чоловік, була тиша – не працював кавовий автомат, не наливали пиво, хоча клуб абсолютно урбаністичний, у нью-йоркському стилі. Вперше подібний клуб ми бачили в Ірландії – нам пропонували там виступити, але ми злякалися, бо ніколи раніше нічого подібного не робили. Але до нас ця культура вже приходить.

Власники клубів мають думати не лише про кількість проданого пива, і не лише про те, щоб набити людей в зал, як оселедців у бочку. Бо клуб це не тільки голосна музика, щоб повилітали мізки та пива можна було влити побільше. Все ж таки люди прийшли слухати. Тим паче, це – столиця, котра має бути еталоном, сюди ж приїжджають вчитися з провінції.

Так що клуб мав би подумати… Не знаю, чи наступний концерт буде у «Бочці».

- А чому захотілося клубу?

Галя: Клуб дає найближче спілкування. Бо за стереотипом «Сестри Тельнюк» – це такі проповідники, які вчать жити, вчать читати Антонича, Стуса… Мовляв, Стус страждав, а ви, нікчеми, прийшли сюди розважатися. А клуб – це діалог, розмова на рівні почуттів, на рівні любиш-не любиш, сприймаєш-не сприймаєш. І це так видно по залу – по тому, наскільки він включається в гру. Але клуб розбиває бар’єри, навіть не дає їм сформуватися – ти не обдуриш, коли бачиш в метрі перед собою очі людини. Тут немає нездорового академізму, який відлякує молодь. Молодь взагалі намагається бути відкритою, але молодим людям дуже властива самотність і замкнутість. Тому, наприклад, всі ринулися в Інтернет – бо там за текстом не видно очей та справжніх переживань, ти не можеш збагнути друге і третє дно.
В клубі цього немає – все відкрито, все демократично. У «Жовтій кульбабі» є інтимна подача, інтимні переживання – там нічого пояснювати не потрібно. Тому клуб нам зараз необхідний. Хоча дещо справді можна вдосконалити. Ось клуб «Пікассо» у Львові – просто шикарний.

Ви виступали у Львові 28 жовтня. Розкажіть більше про клуб і про виступ.

Галя: Нас вразив клуб. Тим паче, там тепер є така культура, коли львівські пани і пані йдуть на таки дійства, залишивши свій пафос і гламур. Наша гламурна тусня у такі місця не ходить – у них є власні, певного рангу клуби. «Пікассо» – це такий клуб, що нібито і простий, але він ставить виконавця трохи далі від глядача – є простір для розмахування руками, чого так не вистачало в «Бочці». В кожному разі, «Пікассо» кращий – це справжній концертний зал.

- Які клуби в Києві могли б вас краще прийняти?

Галя: Є, здається, непоганий клуб «Арена», але його потрібно повністю продавати під певну акцію. Я не знаю, як він виглядає, але якщо там проводяться джазові речі, то, гадаю, «Сестрам Тельнюк» там могло би бути місце. За умови нормальної ціни на квитки.

- А яка ціна є нормальною?

Галя: Ми зацікавлені в тому, щоб прийшли студенти. Нормальна ціна для студентів, якщо це не діти мажорних батьків, а ті, що вчаться за рахунок своєї голови – це 50, 80 гривень… 100 – це вже для якоїсь гала-подачі. Для Львова це не більше 30-50 гривень, бо це провінційне місто. Тобто не йдеться про безкоштовний виступ, йдеться про розумну елітарність. Бо в Києві ця елітарність набула такого мерзенного відтінку… Говорити про еліту, про це кодло навіть не хочеться.
Назар: Вони живуть у своєму тераріумі. Ось, наприклад, проект «Танці з зірками» вичерпав себе після другого сезону – їм більше нема кого піарити. Вони самі себе продають і нікого іншого в це обмежене коло не пускають.

- Чи важко в таких умовах організувати концерт у клубі?

Назар: Це залежить від клубу. У «Бочці» – абсолютно не важко. По-моєму, там може виступити будь-який колектив, який більш-менш володіє звуком і має якісь професійні навички.

- Коли плануєте наступний концерт?

Галя: Планували 24 листопада, але це день скорботи за жертвами Голодомору, і ми відмінили концерт.
Назар: Але концерт буде – або в кінці листопада, або на початку наступного місяця.
Галя: Ми б хотіли, щоб у Києві був один концерт «Сестер Тельнюк» щомісяця. Але кількість клубів, де ми можемо виступати, дуже обмежена.
Назар: А ставати резидентами одного клубу…
Галя: Ми боїмося це робити. Бо бути резидентом одного клубу – це вже несе якусь спрощеність. Або просто відкрити свій клуб – «Сестри Тельнюк» вже близькі до цього рішення. Так ми б могли створювати власну атмосферу.
Назар: І запрошувати інші колективи, що грають якісну музику – благо, такі в Україні є, причому також стикаються з такими ж проблемами, що й «Сестри Тельнюк».
Галя: Так, є близькі нам за духом і світосприйняттям. Згадую один випадок з «Піккардійською терцією». Ми вперше перетнулися у 1995 році на «Таврійських іграх» – нас, як і їх, поставили на денний концерт, не зі звьоздами, а у найневигідніший час, о 13 годині. Тоді ми виходили зі сцени, а вони заходили… або навпаки. Ведучі нас називали «ті, що співають Україну» – хоча тоді ні ми, ні «Терція» не співали про Україну… А співати українською тоді була не рідкість. Значить, ведучі за духом нашої музики щось відчули.

Фото:
Вадим Грига, Назар Стригун





reverbnation.com