УРЯДОВИЙ КУР’ЄР: з батькового коріння
11.01.2008

УРЯДОВИЙ КУР’ЄР: з батькового коріння

Як швидко збігає час. Дні, мов ті піщинки в колбах годинника, розчиняються десь під ногами і, здається, що певні події тільки-но відбулися, а тим часом минуло майже два десятиліття. Пам’ять – воїстину щедрий дар природи, який здатен повернути із забуття минулі роки, образи, враження. Невеличкий поштовх – і з далечини часу проступають знайомі обличчя – тих, чия життєва дорога вже обірвалася, і тільки пам’ять повертає їх такими, якими вони пішли – не постарілими, сповненими сил життя.

Так явилися мені вісімдесяті. Явилися під час нещодавньої розмови з сестрами Тельнюк – Галею і Лесею. Цих вродливих, зовні дуже не схожих між собою, але однаково стильних, розумних, внутрішньо незалежних молодих жінок пам’ятаю дівчатками, яких часто випадало бачити з їхнім батьком – письменником, поетом, перекладачем Станіславом Тельнюком, з яким працювала в «Літературній Україні». Вони були батьковою гордістю, він щиро пишався ними, надзвичайно обдарованими – вчилися в музичній школі, робили неабиякі успіхи. Цей особливий зв’язок з доньками виявився настільки глибинним, що батько не просто продовжує жити в їхній пам”яті. Він не просто сформував   дитяче світосприйняття, він і сьогодні продовжує підтримувати в них їхню громадянську позицію, яку дівчата лаконічно визначили як опозиціонерську. Вони власним серцем сприйняли батьківські життєві принципи: нікому і ніколи з можновладців не служити, ніколи не брати участь у виборах як група підтримки, жодної партії не підтримувати. Щоправда, гірко зізнаються, тоді вони навіть не уявляли, на яку важку стезю вивели їх ці принципи. Втім, це аж ніяк не означає, що сестри коли-небудь зречуться їх.

Добра, приязна, щира і дуже співчутлива в реальному житті людина, Станіслав Тельнюк був непорушний у тому, що стосувалося його світоглядних засад. Так, він десятиліття віддав непримиренній боротьбі, послідовному обстоюванню таланту Павла Тичини. Не того, глянцевого, який цілим поколінням запам’ятався зі шкільної програми як автор вірша «Партія веде» та артіллю «Троянда», яку обігрували в численних анекдотах. Тельнюк прагнув повернути читачеві справжнього лірика, витонченого майстра слова і форми, неповторного ніжного поета, яким насправді був Павло Григорович. Сьогодні це здається дивним, а тоді Станіславу доводилося перебувати між двома вогнями – між тими, хто вбачав у класикові тільки партійного поета, заперечуючи його високий дар, і тими, хто не хотів втрачати цей «бойовий багнет» у своєму активі, - тобто партноменклатурою. Ця боротьба забрала чимало сил і нервів, але стала справжньою громадянською школою для доньок-підлітків, яким на той час було 13-14 років. З одного боку, дівчатка відчули смак високої поезії, справжнього українського слова, а з другого – усвідомили на все життя, що ці істинні цінності слід будь-що обстоювати і оберігати. І більше – відчули потребу обстоювати їх у спілкуванні з глядачем, нести йому свої відчуття, знання.

На той час вони вже вважалися композиторками – пишу це визначення без лапок, хоч сестри так називали себе, тодішніх, жартома. Але ж це вони в своїх 13-14 років написали цілий хоровий цикл на «Пастелі» П. Тичини, вони поклали на музику «Арфами, арфами», «Яблуневоцвітно», на що батько з особливою гордістю розчулено сказав : «Це геніально, дівчатка!».

Він був провидцем, Станіслав. Його доньки вагомо заявили про себе на першому, справді революційному, хоч би що там говорили його противники, фестивалі української молодіжної пісні «Червона рута» (1989). Концепція фестивалю розроблялася на квартирі Тельнюків, сам Станіслав був серед її авторів, і цей фестиваль явив такий огром нового в молодіжній музиці, що ніякий пісенний форум ні до, ні після нього нічого подібного не дав. Це був справжній прорив у молодіжній музичній культурі, парад нових жанрів, стилів, ідей. На його хвилі на українській естраді засяяло чимало нових імен, які й сьогодні не втратили своєї актуальності. На цій же хвилі став широко знаним і проект сестер Тельнюк.

Але, кометою сяйнувши на наших небосхилах, дівчата надовго щезли з української естради. Причина дуже проста – вже друга «Червона рута» (1991) показала, що в українській естраді почав народжуватися лихої слави шоу-бізнес, а дівчата не були готові до цих реалій. Розвал Союзу, народження незалежної України спочатку здалися торжеством їхніх ідей, їхнім зоряним часом – як же, вони з дитячих років були носіями певної громадянської позиції, яка саме і дочекалася свого часу. А виявилося, що в нових реаліях зорієнувалися люди практичні. Виявилося, що в цій новій Україні не були потрібні пісні на слова Т. Шевченка, П. Тичини, Олександра Олеся, Ліни Костенко, В. Стуса та інших видатних майстрів слова. Більше того, вони навіть у визнану класифікацію ніяк не вписувалися – їхня музика не рок, не поп, вони не барди. Співана поезія – так можна означити їхнє мистецтво, і воно, не встигнувши утвердитися, вже стало «не форматом», бо на естраді запанувала попса і фанерщина. Дівчата не уявляли себе в цьому контексті – вони просто боялися втратити себе як мистецьке явище.

Це лукаве визначення «формат - неформат» на наших очах витіснило українську пісню з теле-і радіоефіру, і сьогодні напівосвічені хлопчики і дівчатка, за якими, звичайно, стоять гроші аж ніяк не патріотів своєї держави чи хоча б людей, які розуміють, що потрібно задовольняти духовні потреби всіх громадян в Україні, заповзялися формувати наші смаки тільки на «форматних» зразках, від яких часом вуха в’януть.

Власне, і держава за всієї кількості існуючих у ній не тільки політичних чи економічних проблем, зовсім усунулася від своєї, може, найголовнішої функції – насамперед виховувати громадянина, патріота своєї землі, дбати про духовне здоров’я суспільства. Дивись, тоді і вищезгаданих проблем було б менше. Як би посприяла у цій благородній загальнодержавній справі творчість сестер Тельнюк. Творчість, яку мали можливість чути в США, Бельгії, Ірландії, Польщі, Канаді…

Турне по Канаді, організоване після першої «Рути», дало можливість не тільки пізнати тамтешні реалії для людей мистецтва, а й набути певного досвіду, складність виступів наживо, певної матеріальної незалежності.

Це були не просто концерти. І в Канаді, і в США, де вони також працювали тривалий час, Леся і Галя готували літературні програми, які охоплювалі цілі періоди української літератури – від Шевченка до наших днів. І за перший рік перебування в Канаді сестри дали близько ста концертів. Тоді їх підтримала й українська діаспора. Та на Заході часто доводилося і доводиться орієнтуватися на англомовну аудиторію, бо сьогодні наша діаспора вже не та, що була на початку 90-их, – розпорошена і віддалена духовно від материзни. Тож щоб давати якісний мистецький продукт, дівчата занурилися і в англомовну літературу. Галя навіть професійно вивчала її в США. Протягом 17 років їхньої тамтешньої гастрольної діяльності вони зробили чимало пізнавальних літературно-музичних композицій і на зразках американської літератури, поєднуючи її здобутки з української піснею та поезією.

Але Україна переважила. Вони зробили свій остаточний вибір – аж до розбудови власного дому, який став чимось більшим, ніж просто помешкання: це маленький світ, де вільно народжуються нові твори і де у власній обсерваторії можна спостерігати за зірками…

А що ж в Україні? А в Україні сумно. Коли я вдома показала їхні кліпи і поставила останній альбом «Жовта кульбаба» - на сьогодні кращий, а їх у дівчат – дев’ять, мої рідні – люди різного віку і вподобань – були вражені не тільки талантом цього неповторного дуету, а й тим, що його ніхто не пропагує, не знайомить глядача з цим непересічним явищем нашої культури. Власне, я сама через багато років знову зустрілася з сестрами під час гастролей заньківчан минулої осені в Києві, коли театр показував свою виставу «У.Б.Н.» за п’єсою Галі Тельнюк. У спектаклі звучали пісні і музика сестер, причім вони були надзвичайно гармонійно вплетені в драматургічну тканину вистави. Це нібито окрема сторінка їхньої творчості, але саме вона стала концентрацією життєвої позиції співачок, їхніх духовних цінностей. І хоч вистава викликала часом полярні думки, та ще ніколи за моєї пам»яті так пристрасно і зболено не звучав з театральної сцени високий патріотичний посил, який об’єднав глядачів в єдиному пориві – зал стоячи вітав і акторів, і співачок тривалими оваціями.

Власне, дівчатам щастить на хороших людей, які поділяють їхні думки. Скажімо, Федір Стригун, головний режисер театру імені М. Заньковецької, взяв цю п»єсу до постановки, чого б не зробив ніякий інший колектив, бо родина Стригунів – однієї, сказати б, громадянської температури з сестрами Тельнюк. Можна сказати, з перших кроків підтримує дует фірма «Комора» - українсько-британське підприємство, яке допомагає із записами альбомів, з організацією концертів.

Однак, на жаль, життя нещадно приземлює всі високі матерії, підштовхує до більш реалістичого погляду на існування таланту в нашому сьогоденні. З безсилим відчаєм усвідомлюєш: є явища, особистості, що їх ми повинні коллективно охороняти, допомагати, бо сьогоднішнє життя - проти них. Час не торкається справжнього таланту, як немає для таланту скидок на вік – ні в юності, ні в зрілі роки. Така сама робота душі, така ж багата уява, здатна вловлювати і накопичувати життєві враження і в потрібний момент осяяти творіння власної душі. Сестри не просять допомоги в творчості – допомога їм непотрібна. В їхньому активі безліч різних програм, пізнавальних, змістовних, - і високого громадянського звучання, і ліричних, зроблених на високому мистецькому рівні. Вони працюють з високою поезією кращих українських майстрів слова, вони пропагують творчість свого батька, талановитого поета, та й їхні власні тексти позначені справжньою культурою слова, глибиною думки. Сьогодні вони одні з кращих джаз-рокових музикантів в Україні. У них чудовий вокал – дивовижно згармонійоване звучання голосів, їхні мелодії часом нібито снуються з повітря такі вони прозорі і легкі, як, скажімо в кліпі «Різдвяний сад» : «Вже рік за роком золоті Збирає ангел наші зорі. Дозрілі, впалі і прозорі, щоб хоч на мить о цій порі Ми стали трішечки святі»…

Нещодавно вони виступали в одному крутому донецькому клубі. Галя розповідає, що на прес-конференції, яка передувала концертові, журналісти були налаштовані досить агресивно – їхній приїзд сприйняли, як певну політичну акцію. Біографію сестер вивчили мало не до немовлятського віку і були дуже прискіпливі в своїх запитаннях. А після концерту сказали : «Якщо є така українська музика, ми - за неї!». Є надія, каже Галя, що ця молодь коли-небудь також зробить чергову мистецьку революцію, якою була перша «Червона рута», і тоді нова українська музика, нова українська пісня займе належне їй місце в нашій культурі. Цю надію дует виніс не тільки з гастролей по Західній Україні, а й після поїздок до Донецька, Дніпропетровська, Запоріжжя…

Це правда: пісні сестер Тельнюк не можна слухати впіввуха – вони вимагають уваги і серйозного сприйняття. Але ж кожна душа просто зобов»язана трудитись! Їхнє мистецтво чисте, глибоке, таке, що надихає і примушує думати. В одному з кліпів - на пісню «Вечірник» – красивому, інтелігентному, естетичному, зробленому з дивовижним почуттям міри і смаку, дівчата перебувають на вершині гори. Дуже символічно: тому, хто досяг певної духовної вершини, там, у високості, не дуже затишно – холодно і самотньо.

Цей лід відстороненості, маю надію, розтопить перший за 12 років великий концерт у Києві сестер Тельнюк, який відбудеться 21 січня в Молодому театрі. Принаймні, чимало киян зможе долучитися до справжнього і чистого мистецтва, бо навряд чи скоро наше радіо і телебачення введе цю творчість у свій «формат». А платити за те, щоб своїм вистражданим розбавляти на телеекранах попсу, сестри не збираються.

Людмила ВОЛГА
«Урядовий кур’єр»





spotify.com
deezeer.com
music.apple.com