Галина і Леся Тельнюк: «Культура у нас — безпритульна дитина…»
31.01.2008

Галина і Леся Тельнюк: «Культура у нас — безпритульна дитина…»

У цих співачок оригінальний стиль, у їхньому репертуарі є і філософські балади, і романси, і фольк-рокові композиції, ескізи, пісні з елементами медитативної мело-декламації, джаз-року. Яскрава творчість дуету Сестер Тельнюк, що сформувався 1986 року, у 1998 році була відзначена премією ім. Василя Стуса за внесок у розвиток української культури.

Вони послідовні як у власному стилі, так і в щирості, з якою спілкуються зі своїм слухачем.

— Життя митця — безперервний діалог з тим, на кого його творчість спрямована. Як відбувається ваше спілкування з шанувальниками?

Галя: Перед Новим роком ми були з концертами в Дніпропетровську, Запоріжжі, Івано-Франківську, Тернополі. Вийшов фактично передріздвяний тур від Сестер Тельнюк «Схід — Захід». А недавно відбувся концерт в Молодому театрі в Києві. Таким чином наша «Жовта кульбаба» розквітла навіть узимку. Це був ніби підсумок концертів під такою назвою, які ми давали торік. Хоча не хочеться говорити про завершення будь-якого свого проекту.

Леся: Але ж це не крапка, а великий знак оклику для нас. Бо в Києві нас давно не чули. Востаннє ми презентували тут альбом «Тиша і грім» вісім років тому. Останнім часом ми багато концертували саме в регіонах. Нам важливо знаходити однодумців по всій Україні.

Галя: Але проблема в тому, що дуже складно знайти гарну залу для такої музики, яку граємо. Адже наші виступи — це ще і спілкування з людьми, отже, потрібні зали, які могли б об’єднати глядачів різного віку. Бо заклади клубного типу відвідує переважно молодь.
У західних країнах є спеціальні поетичні клуби, або читальні. Щось подібне трапилося з нами на Різдво. Ми були у Львові в гостях у художника Безніска. Зібралася львівська інтелігенція, це була не тільки нагода побачити вертеп, але й обмінятися думками, творчістю.

Леся: І це дуже допомагає. Адже коли ти знаходиш тих, хто думає так як ти, хто близький за духом — можеш зробити якісь нові цікаві речі. У Києві зараз цього, на жаль, майже немає і не пригадую, щоб це було поширене раніше.

Галя: Десять років тому сподівалися, що ми прийдемо до розмаїття культурних закладів. Але... Чомусь вважається, що є потреба у віденських балах, хоча я впевнена, що 99 відсоткам населення України віденський бал взагалі ні до чого. Демонстрація діамантів один перед одним — це не обмін думками. Ця гламурна свистопляска має неприємний присмак. Це не те, що декларують Сестри Тельнюк — своїми текстами, музикою, спілкуванням з людьми. І тому вибір Молодого театру був справді вдалим. На нашому концерті була і молодь, яка не завжди прийде до театру Франка чи в Палац «Україна», і українська інтелігенція, наш поетичний і письменницький світ. Приємно здобувати щораз більше прихильників, однодумців, людей, які стануть з нами захищати світ від негативу.

— Цікаво було побачити серед ваших шанувальників Катерину Ющенко.

Галя: Для нас самих її прихід на концерт у Молодому театрі став несподіванкою. Виявилося, дружина Президента дізналася про наш творчий вечір з газет і запитала у помічників: «А чому я про це не знаю?». Нам зателефонували за день до концерту. Виявилося, що Катерина Михайлівна пам’ятає нас ще з «УБН».

— Чи вдалося знайти однодумців під час турів Східною Україною? Адже у вас, крім різдвяного туру, торік був цікавий «творчий похід» за маршрутом: Дніпропетровськ — Донецьк — Одеса — Харків — Полтава.

Галя: Якщо говорити про Запоріжжя, Дніпропетровськ, Донецьк, то там існує мовна проблема: використання української мови дуже обмежене. Люди чують її лише спотвореною у рекламі, чи збіднену на телебаченні. Їх треба по-справжньому готувати до української поезії, бо форма віршів, наприклад, Богдана-Ігоря Антонича складна і звучить для багатьох у тому регіоні як іноземна. Але справа поволі рухається. Після концертів багато хто з російськомовних глядачів говорив: «Нужно прочитать». Це дуже важливо, наша творчість розтоплює лід недовіри до українського.

Леся: Водночас, скажімо, у Тернополі на концерт приходять цілком підготовлені люди, які знають весь наш репертуар, наші альбоми і співають разом з нами. А закінчується все маршем «На Москву» з вистави «УБН». Хоча навіть у Києві для нас не все просто. Тут канали не беруть кліпи до показу, говорячи, що вони неформат. І навіть гроші не вирішують проблему, поки «якась Клава» не скаже, що це формат. Ситуація складна і неприємна. Але ми вважаємо, що робимо потрібну роботу і йдемо правильним шляхом.

Галя: У Донецьку наші партнери дуже добре підготували наш виступ. Хоча спочатку, дізнавшись, що ми ставили «УБН», переконано говоримо українською, поставилися до наших концертів як до політичної акції. Думали, що це з Києва закидають націоналістичну агентуру, потім вирішили, що ми від якось партії, вважали нас дисидентками шоу-бізнесу. Коли цей весь набір штампів лопнув як мильна бульбашка — ми перейшли на людську мову. Довелося прочитали лекцію про Стуса — слухачі лише кліпали очима. І ми зрозуміли, що вони перейшли на наш бік.
Люди там відкриті — я маю на увазі простих, які здатні думати. І що цікаво — в розмовах після концерту вони всі починають згадувати, що ходили в українську школу. А в Одесі працівниця концертного залу здивовано запитала: «Неужели вы и в жизни по-украински говорите?». Люди звикли до лицемірства, коли на сцені — одне, в житті — інше. Чому в нас така погана українська мова на радіо і телебаченні? Бо не використовують її в житті, для свого розвитку.

Леся: Особливо зворушив епізод, коли після концерту до нас підійшла юна донеччанка і сказала російською: «Мені так соромно, що я — землячка Василя Стуса, але творчості його не знала. Дякую вам за нього. Тепер читатиму твори цього поета». І це при тому, що ми не співали в концерті пісень на вірші цього поета... Взагалі, Східна Україна нас зачарувала.

— Як вплинула на вашу творчість вистава «УБН»?

Галя: Вона стала поворотом у житті. Це був надпотужний протест двох дівчат. Ми виступили проти всієї політичної машини України того часу і при цьому ніким не були захищені. Звичайно, якби не постать Федора Стригуна, який став стовпом і все виніс на своїх плечах (виконавець головної ролі — актор Львівського драматичного театру ім. Заньковецької. — Авт.), взявши на себе головний удар, ми б не витримали, у нас би нічого не вийшло.
Дуже розчарувало ставлення до вистави політиків. Вони настільки перелякалися, що я зрозуміла: людям у нас немає на кого сподіватися. Народ кинуто напризволяще. Люди і політики — це дві спільноти, які не перетинаються. Вистава «УБН», яка стала бомбою для суспільства, була незручна всім, оскільки немає ідеально чистих, ідеально сміливих політиків. І головне, що вони й не намагаються такими стати. Політики — це ідеальні брехуни, це єдина риса, що їх вирізняє.

- Невже всі заховали голову в пісок?

Леся: Першим підтримав «УБН» Віктор Ющенко, який тоді був прем’єр-міністром, але його швидко зняли. Допоміг Микола Жулинський — якби не він, то вистави б у Києві не було. Він підписав документ, від якого все залежало. Допомагав Павло Мовчан, Олександр Биструшкін.
Місяць тому вистава йшла у Києві. Щоразу вона читається по-новому — залежно від ситуації, інтерес до неї не вщухає, вистава збирає повні зали. Нас запитують чому не робимо «УБН-2». А навіщо, якщо перший «УБН» ще себе не вичерпав. Може, якби вистава тисячу разів пройшла в Україні, ми б взялися за новий сценарій.

— Ви стояли біля витоків нової української музики, яка народилася з перших фестивалів «Червоної Рути». Що сьогодні можете сказати про нашу музику?

Леся: На жаль, українська музика залишається «слабою ланкою» в Україні. Десять років тому нам здавалося, що буде нормальний розвиток, україномовних музикантів побільшає, і це створить умови для конкуренції. Але цього не сталося ні в серйозній музиці, ні серед популярних виконавців. Це ненормальний розвиток. Мені здається, все йде від ставлення влади, яка й надалі вважає культуру останнім питанням в житті України. Коли насправді це перше питання.

Галя: Немає культурного поля, яке б формувало Україну. Ви погляньте, хто при владі — люди без смаку. Чому, щоб запустити космічний корабель, люди вчаться, а щоб формувати культурний простір держави, не треба ніякої підготовки? Українська культура в нас як безпритульна дитина.

— До своїх пісень ви часто берете тексти з української класики. Може, хтось з нової генерації літераторів привернув вашу увагу?

Галя: Українська література розвивається досить потужно, але шкода, що той розвиток якийсь однобокий — з тенденцією до чорнухи і сірості. Немає світлих речей. І я знаю чому. Бо література відтворює те, що діється навколо. А навколо нічого доброго немає. Якби у письменників на першому плані стояла проблема культурного наповнення, то тексти були б сильніші і глибші. Письменник своїми творами має приносити надію, очищення, давати оптимізм. Він має пропагувати кращі сторони життя — навіть через біль. А в нових авторів, навіть дуже молодих, на сторінках творів — осади бруду.
Мені подобається Оксана Забужко — це професіонал. Приємно усвідомлювати, що є така дуже світла людина на світі. Юрій Андрухович непоганий, але хай він як чоловік сам себе хвалить. Подобаються останні книжки Марії Матіос.

Леся: Мені здається, що зараз серед письменників не прийнято, щоб текст був гарний, естетичний, мав високе наповнення. Чому ми беремо українську класику для наших пісень? Тому що цих письменників приємно читати, вони створюють настрій, в якому хочеться жити. Цього світла й краси бракує новому поколінню.

— А що можете сказати про «похід» музикантів в український парламент?

Леся: Музикант має займатися творчістю. Хоча це особиста справа кожного — як бруднитися. Знаючи гонорари, які їм виплачували — нічого, крім презирства, це викликати не може. Я намагаюся не дивитися телевізор, не слухати радіо, а цікавлюся лише тим, що мені подобається, створює наш власний світ. Усе інше розпорошує, забирає сили й енергію, змінює думки.

— Можливо, музиканти-політики доб’ються того, що на культуру виділятимуть більше коштів?

Галя: Радше доб’ються, що їм більше грошей виділять.

— Чи вірите ви в прикмети? Скажімо, взяти таке твердження: як Новий рік зустрінеш, так його і проведеш?

Галя: Я взагалі з дитинства любила аналізувати, слідкувати за такими речами. Наприклад, і досі пам’ятаю, яка зима була сніжною, а яка ні. Я хотіла знати, як це впливає на моє життя. Тепер дійшла висновку: те, як зустрінеш Новий рік чи який колір буде на тобі, не грає ніякої ролі. Вважаю, що Новий рік найкраще зустрічати в родинному колі. І насправді ж це просто календарна зміна часу. А загалом людина не може уявити собі, як проведе рік, бо це великий проміжок часу і важко заглянути так далеко наперед.

Леся: Головне, щоб був оптимістичний настрій. Новий рік дає нам точку відліку для нових справ. І якби людина жила щодня так, наче це її останній день — то вона провела б його зовсім інакше. Тому я раджу не відкладати свої справи на завтра і любити кожен день.

— Готуєте якісь сюрпризи для своїх прихильників цього року?

Леся: Записуємо експериментальний альбом. Він буде інакшим — і за музикою, і за текстами, у ньому побільшає електронного звучання. Творчий процес у нас переривається хіба поїздками.
Галя: У нас у Львові буде концерт 3-го лютого в театрі Заньковецької. Далі на черзі Луцьк і Рівне.

— А кризи у вашому творчому тандемі трапляються? Адже ви разом вже не перший рік…

Галя: Різне буває, але проблеми, які виникають у наших стосунках, кризою назвати важко. Насправді ми підтримуємо одна одну. Коли, умовно кажучи, я падаю, мене підтримує Леся, а коли їй вже несила нести свій тягар, то я підставляю плече. Хоча яке там в мене плече, я натура вразлива й сама потребую захисту. А коли й скажу різке слівце, то лише для самозахисту. В житті треба вміти тримати удар і, швидко отямлюватися.

Леся: Я можу сказати, що Галя дуже критична до світу, але перш за все вона критична до себе.

Розмовляли
Юлія КОСИНСЬКА,
Олег КРУК
Персонал Плюс





reverbnation.com