Далекий клич

братові Володимиру Тельнюку

...У глушині сороки
Про щось своє щосили стрекотіли.
А ми ішли, неначе під наметом, -
В прозорій тіні молодих дубків.
І вже про що ми мріяли - не знаю.
Мені тоді було вже цілих шість,
I пальців на руках ще вистачало,
Аби свої літа порахувать...
Ми йшли з тобою...
Стежка лісова
Вела кудись
далеко,
так далеко,
Що навіть трудно уявить було, -
Мабуть, туди, де сходилося небо
З великою-великою землею,
Кудись далеко, аж до краю світу,
В незнані, у немріяні краї.
І ти сказав:
- Давай туди підемо...-
Крізь лист латіло небо голубе,
Та ліс стояв прозорою стіною.
І ми пішли, немов по галереї...
І радісно було, і трохи страшно, -
А дальній край приваблював, манив...
Отак ми йшли...
І враз удалині
Почули ми «ту-ту»
давно знайоме, —
Це недалеко,
десь на Шипувату,
Гуркочучи,
на станцію підходив
Із дальної,
незнаної країни
Великий пасажирський ешелон!..
І тут ми про усе-усе забули:
Про хату рідну,
і про матір-батька,
І так хотілось кинутись у світ,
Що ми з тобою, навіть не ззирнувшись,
Помчали по доріжці лісовій.
І нам здалося:
ось за поворотом
Він вирине,
омріяний у снах,
Оспіваний у розповідях батька,
Легендами увитий паровоз,
Який летить кудись-кудись далеко,
Де ні зупинок, ані кілометрів...

...Літа минули... Ми з тобою вдвох,
Либонь, уже об'їздили півсвіту...
Та навіть зараз, як піду у ліс,
Де стрекотять у глушині сороки,
Де виросли дубки і прохолодна
Густа й таємна залягав тінь,
Де буйним мохом заростає стежка, -
Я жду чомусь: ось там, у глибині,
Почую крик знайомий паровоза!..
І хочеться помчати,
щоб уздріти,
Як раптом тут, за цим ось поворотом,
Він вирине, могутній і швидкий,
I, літній ліс свистінням оглушивши,
Помнить мене у дальній край, незнаний,
Кудись,
кудись...
І я летіти буду,
Як і тоді, в своїх дитячих снах,
І заворожено дивитись буду,
На білий світ, що перед мене ліг...