ЛЬВІВСЬКА ГАЗЕТА: український менталітет віками гіпнотизовано комплексом “терпили”
11.02.2010

ЛЬВІВСЬКА ГАЗЕТА: український менталітет віками гіпнотизовано комплексом “терпили”

Нещодавно великий екран київського “Кінопалацу” запросив глядача на перше українське музичне відео – документально-художнього кіно про роботу сестер Тельнюк на студії звукозапису. У фойє “Кінопалацу”, де відбувався кінопоказ, можна було зустріти багато знайомих і впізнаваних осіб: Катерину Ющенко, Василя Вовкуна, Володимира Лавренчука, Олександра Сугоняку, Кирила Стеценка, Сергія Проскурню, Юрія Макарова, Галину Стефанову…

Як розповів директор проекту Назар Стригун, це підсумок “Жовтої кульбаби”, альбому, який свого часу знову нам подарував Україну. Що ж, перший студійний відеопроект “ТЕЛЬНЮК: REHEARSAL” відбувся. “Газета” намагалася зазирнути в магію професійної музики й відвертості почуттів, які уквітчують жовтими кульбабами наше, подекуди зовсім не квіткове, сьогодення.

Львівська публіка сама не знає, чого хоче

– Почну з дещо шаблонного запитання. Нещодавно ви побували у Львові, де брали участь у виставі “У.Б.Н”. Зіз­найтеся, вам, киянкам, подобається Львів? Чи легко працювати з львівською публікою?

­­ – Дев’ять років тому у Львівському театрі імені Марії Заньковецької було поставлено виставу “У.Б.Н.”, авторами якої були ми з Лесею (текст та музика). Команда музикантів, яка працює на сцені, виконуючи свої ролі – це хлопці з якими ми працюємо в постійних наших проектах. Усі ми з Києва. Так склалося, що за тему українського буржуазного націоналіста взявся саме Львівський (тоді ще, навіть не національний) театр. Але якби не могутня постать Федора Миколайовича Стригуна – вистава б не відбулася. Взагалі треба сказати, що саме тоді, дев’ять років тому, ми були вражені відношенням львівської трупи театру до вистави: кожен з них міг в повній мірі назвати себе українським буржуазним націоналістом, кожен щиро виносив на сцену свій біль, свою чесність, своє персональне відношення до того, з чим живе кожного дня. Це була дуже відверта вистава, навіть небезпечна, до пеної міри: її не пускали в Київ, лякали артистів замінованим автобусом, який мав вирушити на гастролі до столиці. Фактично, це була перша вистава за роки проголошення України незалежною державою, що заборонялася. Якби не допомога М.Жулинського, який своїм наказам “дав добро” виставі у рамках фестивалю “Київ травневий” – занківчани не змогли б представити цю роботу в Києві. Отже, “У.Б.Н.” – це правдиво Львівсько-Київський, глибоко національний продукт…

ЛЬВІВСЬКА ГАЗЕТА

- Почну із дещо шаблонного запитання. Нещодавно ви побували у Львові, де брали участь у вивставі “УНБ”. Зізнайтесь, вам, киянкам, подобається Львів? Що зауважили у цьому місті з часу останнього візиту ­ прогрес чи регрес міста? Чи легко працювати з львівською публікою?

- Дев’ять років тому у Львівському театрі імені Марії Заньковецької було поставлено виставу “У.Б.Н.”, авторами якої були ми з Лесею (текст та музика). Команда музикантів, яка працює на сцені, виконуючи свої ролі – це хлопці з якими ми працюємо в постійних наших проектах. Усі ми з Києва. Так склалося, що за тему українського буржуазного націоналіста взявся саме Львівський (тоді ще, навіть не національний) театр. Але якби не могутня постать Федора Миколайовича Стригуна – вистава б не відбулася. Взагалі треба сказати, що саме тоді, дев’ять років тому, ми були вражені відношенням львівської трупи театру до вистави: кожен з них міг в повній мірі назвати себе українським буржуазним націоналістом, кожен щиро виносив на сцену свій біль, свою чесність, своє персональне відношення до того, з чим живе кожного дня. Це була дуже відверта вистава, навіть небезпечна, до пеної міри: її не пускали в Київ, лякали артистів замінованим автобусом, який мав вирушити на гастролі до столиці. Фактично, це була перша вистава за роки проголошення України незалежною державою, що заборонялася. Якби не допомога М.Жулинського, який своїм наказам “дав добро” виставі у рамках фестивалю “Київ травневий” – занківчани не змогли б представити цю роботу в Києві. Отже, “У.Б.Н.” – це правдиво Львівсько-Київський, глибоко національний продукт.

Львів нам подобається: чудова архітектура. Щодо регресу чи прогресу – сказати важко: буваємо у Львові щонайменше тричі на рік. А львівська публіка дивна і непередбачувана. Іноді складається враження, що Вона сама не розуміє чого хоче. Можливо, це вада (а може й перевага) провінційного міста, що вважає себе Центром Всесвіту? І тому ставиться до “гостей” з рабським “усюсюканням” та рукоплесканням, а до своїх (сестри Тельнюк і є своїми) із строго зсунутими бровами на переніссі та прискіпливим поглядом, мовляв, що то вони роблять, оті сестри Тельнюк? Чи правдиво то є україншьке?

- Квентін Крісп свого часу сказав: „Є три причини, через які стають письменниками (читайте - музикантами, виконавцями, тощо). Перша: вам потрібні гроші; друга – ви хочете сказати світові щось важливе; третя – ви не знаєте чим зайнятись довгими зимовими вечорами”. Цікаво, а які три причини можете назвати ви, через які віддали себе творчості?

- У фантастичного дивака Квентіна Кріспа справді були свої причини до творчості. Він хотів грошей і він їх заробив, він хотів щось сказати світові і йому це вдалося, а от щодо зимових вечорів, думаю, що химерний стариган злукавив, хіба що фісташки з шапманським закінчилися. У сестер Тельнюк, очевидно все по-своєму: по-перше – не гроші, по-друге – не вмінння жити без Цього (творчості, щоб не подумали, що без грошей), по-третє – бажання зробити Світ кращим. І якщо вже Крісп “вплутаний” в запитання про творчість, то спільним у наших позиціях є те, що озвучив містер Стінг своєю піснею, присвяченої панові Квентіну Кріспу: “…It takes a man to suffer ignorance and smile, Be yourself no matter what they say”. Тобто, залишатися собою!
      
- Яка ваша “ціна творчості”? Тобто чим довелось пожертвувати, присвятивши себе музиці?

- Бажання творити – є безцінним даром. Не кожному дано пережити це відчуття, не зважаючи на те, що можливість, тобто дар творення даний кожному з нас. Жаль, коли не встигаєш себе повною мірою “пожертвувати” музиці, поезії, думанню. Жаль за Часом, який не має звички повертатися, жаль за тим, чого вже ніколи не зможеш зробити: написати, сказати, заспівати, зіграти.   

- Ви поєднали у собі як професійного музиканта, так і добірного слухача, тож цікаво почути таке собі цілісне бачення музичної ситуації в країні. Як гадаєте, оця „епоха гламурного м’яса” на українській естраді триватиме ще довго?

- М’ясо не буває гламурним. Хіба що мармуровим. Тим більше, що “м’ясний” ресурс є швидко дряхліючим і не замінюється жодним іншим активом. Щось інше, важливіше, повинна залишити по собі навіть ця безнадійно розгублена епоха. Та й, зрештою, творять же її Люди. Отже, все в наших з Вами руках. Можливо, журналістам потрібно повернути своє Право бути сакральними, опозиційними фігурами, а не просто актуальними чи малоактуальними. Це в Ваших руках не дати їм “виграти Ваше життя”.

- На вашу думку, якими композиціями варто плекати здорове й адекватне українське суспільтво? Чи є такі виконавці, які ви забороняєте слухати своїм дітям?

- Питання хороше, але вимагає не тільки щирої відповіді, а й широкого, розлогого аналізу. Але перше, треба зрозуміти, що: ТЕЛЕВІЗОР – ЗЛО! Це майже, як:“Обережно, у дворі злий пес!” Перехожий читає і не заходить у двір, або заходить, озброївшись палицею. Принаймні так ми говоримо своїм дітям. Думаю, що вони цілком адекватно і правильно сприймають сьогодення.
         
- У вас надзвичайно здорове критичне сприйняття української дійсності. Порадьте, як абстрагуватися від її згубного впливу пересічним українцям?

- Якщо пересічний українець таки справді себе вважає Українцем (з великої літери), то він має не абстрагуватися від згубного впливу, а боротися з ним! Дійсність приголомшує своєю ницістю, несправедливістю, брехнею. Іти з нею поруч, закриваючи голову руками – значить отримати поразку. Назавжди. І не дати жодного шансу собі, своїм дітям, тим більше онукам.

- Свого часу український тенор Володимир Гришко висловився, щоб українське було модним і елітарним, слід позбутися ознаків шароварщини. Так, цей вислів можна трактувати по-різному, однак цікаво почути вашу думку про взаємозв’язок українського менталітету з основними проблемами розвитку культури та мистецтва в країні?

- Якщо поєднати елітарне – тобто добірне, найкраще, вибране та модне – нестійке, скороминуче, нетривале поширення певних смаків, - то можливо якраз і постане перед нами образ “українського куртуазного тенора” в шароварах, діамантах, що ламаючи руки співає на якійсь корпоративній вечірці в оточенні “вищого товариства” від “ґуччі”. Але якщо серйозно, то саме український менталітет і має стати рушійною силою для розвитку культури та мистецтва в країні. Та щось не складається тут. Тим у кого важелі влади та управління саме отой менталітет “ментально” огидний. Апріорі – все українське для них вторинне, маргінальне, провінційне, чуже. І всі про це знають: і пересічні і далеко не пересічні українці. Але чомусь із телячим захватом заповнюємо залі Михайла Поплавського, пояснюючи це тим, що він гарний бізнесмен! І що співає він про наше, про українське! А потім із такою ж баранячою тупістю ми (усі) не чуємо російського шансону, коли п’ємо каву у вишуканій львівській кав’ярні. Вдома, ми знову з таким же зачарованим втомою та безнадією розпачем, вмикаємо телевізор, щоб що?.. знову те саме. І всі все знають, і всі все розуміють. Але наш український менталітет загіпнотизовано віками комплексом “терпили”, і лише уві сні – ми розумні, ми козаки, ми еліта, ми держава! От і взаємозв’язок українського менталітету з розвитком культури – вірніше – повна його відсутність.
         
- Ви часто гастролюєте поза межами країни, однак як вбереглися від спокуси виїхати за кордон назавжди, адже там набагато кращі умови праці для солістів, талановитих музикантів?

- Якщо говорити про “талановитих музикантів” та “солістів”, що заповнили своїми голосами та своєю музикою російські ресторани за океаном, то можливо умови праці там справді кращі. Принаймні платять “зеленими”. Комусь може поталанити більше. Але не знаю, чи можна говорити тут про творчу саморелізацію, співаючи на “чуждом язикє” “Мурку” для ностальгуючих, але зрештою, задоволених та ситих співвітчизників, що заливають свою нелегку емігрантську долю “фірмовою” горілкою. Зрештою, сестри Тельнюк принципово не приймають запрошень “попрацювати” на корпоративних вечірках, в політичних акціях, на днях народженнях, де треба розважити господиньку, господаря, песика, котика тужливою чи веселою пісенькою. Ні в Україні, ні за кордоном. Для нас гастролі – це перш за все намагання скоротити досить таки значний розрив між нашою культурою та культурою світовою. Слово – є первинним в нашій музиці. Висока поезія, її персональна фонетична музика, вимагає особливого підходу, особливої відповідальності, особливого чуття. Тут має бути все вивірено і максимально досконале: мелодія, аранжування, виконання, пережиття. Складність полягає ще й в тому, що на відміну від етно-музики для якої місточки між різними культурами є міцнішими і значно коротшими, - музика, покладена на високу поезію має “зачіпати” не тільки рецептори мозку та тіла, а й те, що називається душею, вищою сферою, розумом. Та перш за все, наша творчість потрібна тут, на Україні. Тому поїздки за кордон – це лише гастрольні тури, робота.

- “Сестри Тельнюк” ­відомий бренд, чудовий колектив професіоналів, беззаперечний музичний авторитет. Поділіться, як вдалось оминути зіркової хвороби? Порадьте, які «ліки» вживати, щоб виробити імунітет на зіркову пихатість та зарозумілість?
         
- Для пандемії “зіркового вірусу” територія життя та творчості сестер Тельнюк закрита. Тим більше, що “зіркова падуча” полюбляє багнюку.
      
- “Хай краще мене засвистять за хороші вірші, ніж нагородять за погані”, - такого принципу додержувався Віктор Гюго. За яким принципом працюєте зазвичай ви?

- Завжди любила революціонера та романтика Гюго! У нас є наше довірене коло улюблених критиків. З ними “по кісточках” розбираємо кожну нову роботу. А якщо говорити про “свист чи нагороди”, які пропонує сьогодення, то хочеться, щоб ми просто не забували, що треба думати, читати, слухати, бачити, співпереживати, протистояти! Щоб було ще кому свистіти, а не тільки рохкати та догідливо посміхатися.

Оксана ЖИЛА
Львівська Газета
Четвер, 11 , 2010 року, № 6 (523)





reverbnation.com